— Ми скрутимо йому в одну мить голову, твоєму термітизмові!
— Правильно! Але з умовою, що ми матимемо блискавичну перемогу. Так, ми можемо її мати в Евроігі в один місяць. А далі? А Америку, головного ворога, зможемо в один місяць, чи навіть рік мати? При найбільшому оптимізмі ніхто з присутніх тут, я думаю, не зможе сказати, що ми в силі це зробити. Ми, можливо, могли б через якийсь час перемогти, напруживши свої сили до неймовїрности. Але... але тут, товариші, виступає отой духовий чинник. Ми напруженням сил викликали вже отой термітизм і скупчену опозицію населення, її тепер стримують наші органи страху. Але під час війни та ще при посиленому напруженні та опозиція прорветься, населення прийде в сказ одчаю і наша армія стане на його бік. Наша поразка буде така сама катастрофічна, як була поразка царизму. Нас могла б, повторюю, урятувати тільки блискавична перемога. Але вона неможлива.
— Значить, що? Переможе Америка?
— Так вони сподіваються, що, дійсно, переможе Америка. Але я, товариші, скажу, що вони помиляються. І Америка не переможе. Бо й вона не зможе мати блискавичної перемоги, бо й вона не зможе за кілька тижнів поставити нас на коліна. Кілька років тому ще могла б, а тепер уже занадто пізно. Ми не дамо так швидко покінчити з нами. А довга війна страшна як нам, так і їм. І ми, і вони це добре розуміємо. І тому і ми, і вони так кричимо про мир і стараємось тихенько ухопити противника за горло.
І для того ми, обидва табори, налягаємо головним чином на отой "духовий чинник", вживаючи різних способів, стараємось підірвати довір'я до свого противника у всіх народів; ослабити його власну волю, викликаючи в нього зневіру в свою силу, дефетизм; посилити невдоволення серед його мас. Вони покладають надії на термітів у нас, на дію законів часу, економіки, біології, психології і іншого. І все разом, думають вони, скупчить у наших масах таку енергію, що вона вибухне в тій чи. іншій формі революцією і знищить наш лад. Але те саме, товариші, ми думаємо про них. Ми так само покладаємо багато надій на дію тих самих законів та на термітів у них, на компартії або, як вони їх звуть, на "п'яті колони". Ми рахуємо, що капіталізм кінецькінцем під дією оцих сил упаде, викличе у себе революцію, і ми досягнемо своєї мети без війни.
Але чи це реальні рахунки, товариші? Чи не є це просто ховання голови в пісок? Чиї не ясно повинно бути кожному вдумливому політикові, що тепер революція у нас, ні у них неможлива. І ми, і вони так багато думаємо про неї й так старанно робимо їй аборти, що вона не має сил жити ні у нас, ні у них. Доба збройних революцій скінчилась, товариші. Це треба визнати чесно і сміливо.
По зібранні промигнув невиразний рух, і всі очі зупинились, немов у чеканні, на постаті Сталіна і ближчих до нього товаришів. Але Сталін усе так само сидів непорушно і ніби байдуже, тільки раз чи два перезирнувшись з сусідою зліва. А Дев'ятий зробив: наголос:
— Я підкреслюю, товариші: збройних революцій. Себто вони можуть виникати й тепер, але перемагати вони можуть тільки в країнах мало розвинених, Південної Америки, Азії, які на світову кон'юнктуру майже жодного впливу не мають.
Є ще на Заході політики, які себе заколисують (не без нашої їм допомоги) теорією мирного співжиття двох систем, капіталістичної-й комуністичної, так званого "еквілібру сил". Вони не розуміють чи удають, ніби не розуміють, що це співжиття абсолютно неможливе. Але, правду сказати, величезна більшість свідомих політично людей у цю байку не вірить. І розумні політики вживають її хібащо для того, щоб нею знесилити волю у противника і посилити ті чинники, які мають розвалити ввесь його лад. Проповідуючи ввесь час це співжиття, наші хитрі противники вдають, ніби не розуміють, що для нас мирне, закостеніле співжиття з ними, це повільне самогубство. А хто ж хоче кінчати своє життя самогубством, коли перед ним є можливість героїчного досягнення його мети? Так само на Заході є багато таких політиків, які, теж мабуть од страху війни, тішать себе думкою, що взагалі можна буде обійтись без гарячої війни, самим хронічним, постійним тертям у холодній війні. Ці люди так само мало знайомі з законами фізики. Вони не знають, очевидно, що тертя, довге й сильне, двох палиць одна об одну неодмінно дає вогонь. Холодна війна і є оце небезпечне тертя палиць капіталістичної й комуністичної одна об одну. Досить посилити рух палиць і цілком несподівано для них обох може спалахнути вогонь. Це закон природи, товариші.
— А переможе, значить, по-твоєму, все ж таки Америка? — спитав голос зліва.
— Чому так?
— А тому, що в неї ж духовий фактор дужчий, ніж, у нас.
— Я так не сказав, — посміхнувся Дев'ятий, — навіщо переіначувати мої слова? Я не для дискусій і поборювання когось викладаю свої думки, а для спільного, товариського обговорення нашого трагізму, для спільного рятування себе і всього людства.
— Кажи далі! — ніби сердито сказав Сталін. Дев'ятий нахилив голову, потім підвів її й усе тим
самим рівним і певним голосом заговорив далі:
— Я сказав, що у нас духовий фактор в одному сенсі слабший, ніж на Заході, але в другому — дужчий. А в кого він увесь дужчий, цього ні ми, ні вони ні зміряти, ні знати не можемо. А через те, що ми не знаємо, ми боїмось. Бо страх, як відомо, розвивається особливо в темноті й невідомості. А від страху обидва табори гарячково хапаються за все, що може збільшити: їхню силу і якомога дужче налякати противника. Але от це бажання якомога дужче налякати якраз і може стати тим пунктом, в якому від посиленого тертя холодними палицями виникає гарячий вогонь.
Тільки, товариші, коли цей вогонь виникне, то від нього вже нікому рятунку бути не може. Коли кілька атомових чи краще водневих бомб американців можуть знищити всяке життя на території Радянського Союзу, а кілька таких самих бомб радянських можуть зробити те саме по всій Европі й Америці; коли поза тим взяти на увагу ту фантастичну силу різноманітної (фізичної, хемічної, атомової, бактеріологічної й іншої) зброї, яку ми з обох боків од страху накопичуємо і яку будемо змушені кинути на всі центри і нецентри бідної нашої плянети, то про яку перемогу, про які системи, про який тоді капіталізм, СОЦІАЛІЗМ, комунізм може бути мова? Нас усіх тоді переможе одна система нашого спільного божевілля. І після цієї перемоги на землі лишаться уцілілими хібащо якісь дикунські племена в глибинах Африки, до яких не досунеться ні радіоактивна, ні хемічна, ні бактеріологічна чи яка інша дія наших бомб. Дикі рештки людства починатимуть його нову історію на ігівмертвих клаптях величезної мертвої плянетарної пустелі. Правда, товариші, чи1 варто було нам завдавати собі й мільйонам людей стільки страждання, щоб досягнути таких результатів?