— Я... — американський шпигун.
"Судді" зробили рух задоволення й тріюмфу: нарешті!
— Як тебе звуть?
— Джон Едісон.
— Секретарю, записуй! Коли тебе прислано до Со-ветського Союзу?
Джон Едісон повільно покрутив головою й хрипко сказав:
— Я більше нічого... не... не можу вам сказати. Це — державна тайна. Я не можу говорити про неї при всіх. Я можу сказати все тільки ва... вашому урядові. Одвезіть мене в Москву, або в Київ. Я дам усі признання начальникові українського МҐБ, або голові уряду.
Це не входило в розрахунок "суддів", це зменшувало заслугу їхню. Але домагання американського шпигуна було таке законне, логічне й, може, корисне для держави, що відкинути його було навіть небезпечно для "суддів". І вони вийшли в коридор, де, зачинивши за собою двері, вчинили "нараду". Вона тяглась не довго. Було постановлено: вислати Джона Едісона в супроводі уповноваженого МВД і одного емведиста до Києва з рапортом, у якому секретар мав викласти в усіх деталях заслугу керівника "Досягнення Жовтня" в розкритті американської диверсії на Україні.
Так і було виконано. "Американця" Джона Едісона було нагодовано, умито,, передягнено в чисту його косоворотку, що була в клунку, дано навіть цигарку і вве-чорі посаджено в супроводі мрійного уповноваженого МВД та одного емведиста в потяг, що йшов на Київ.
Вранці наступного дня спеція льне урядове авто привезло з київського вокзалу до начальника українського відділу МДБ "американського" аґента шпигунства на Україні Джона Едісона. Начальник, попереджений ще звечора телефоном про цю незвичайну подію, вже чекав на нього і прийняв супровідника й "шпигуна" без єдиної хвилини чекання.
Степан Петрович, трудно переступаючи ногами й не перестаючи дрібно тремтіти та тримати себе лівою рукою за правий бік, зігнуто ввійшов у кабінет начальника МДБ України. Коли він переступав поріг його, на лиці його вперше мигнула кривенька посмішка, подібна до сірого промінця осіннього сонця крізь купу понурих важких хмар. Запухлі очі його невідривно дивились на знайоме обличчя начальника, ждучи від нього сподіваного руху. Але воно, чисте, рожеве, але блискуче від натягнености шкіри на вилицях, з цікавістю вдивлялось у покарлючене, жовто-синє, запухле, заросле обличчя "американця" й не рухалось. Колій) Степан Петрович підступив ближче до столу, він скривив товсті губи болісним усміхом і шепеляво сказав:
— Не впізнаєш мене, товаришу?
Начальник здивовано скинув очима на уповноваженого. Той злякано витягся, хотів щось сказати, але' Джон Едісон, ще кривіше посміхнувшись, перебив йому:
— Я — кореспондент "Правди", з яким ти три рази балакав, тут, у цьому кабінеті. Присланий для анкети. Пригадуєш? Не впізнаєш?
Начальник МҐБ вражено підвівся, уп'явся поширени— ми очима в страшне лице і, видно, почавши щось розу— міти, грізно звернувся до уповноваженого: :
— Що це значить!?
Той зблід і від страху тільки дрібно заворушив губами, не знаючи, що сказати, і кидаючи перелякані погляди на Джона Едісона. Тоді Степан Петрович сам коротко пояснив "непорозуміння". Під час його розповідання про допит начальник, видно, вже цілком виразно пригадав кореспондента "Правди". Впізнавши, він зараз же швидко підійшов до нього, поміг йому сісти в фотель, вигнав мрійного уповноваженого, наказавши йому з'явитись до нього через півгодини; потім потелефонував до якоїсь клініки й наказав прислати їхнє авто та наготувати окрему кімнату для важливого хворого. Лице його стало густочерроне від сорому, люті й страху, бо він уже встиг потелефонувати до Москви про надзвичайну подію з американським шпигуном.
А через годину Степан Петрович, вимитий, поголений, переодягнений у білизну клітки, лежав у білому ліжку на бездоганно чистих простиралах і дивився спухлими очима в білу стелю білої кімнати. Все це було, розуміється, не справжнє, не реальне, фантастичне, але було так безмежно-приємно лежати й не чути ні гострих кусань за ноги, ні задушливого смороду, ні "футболу", ні "суддів", ні пекучих кігтів спраги. В тілі, правда, стояло тремтіння, кашель теж був і кров вихаркувалась з кожним вибухом його, і біль так само ломив увесь правий бік, але це все, казав лікар, мало хутко заникнути. Та головне те, що можна було лежати з заплющеними очима й нічого кошмарного більше не ждати.
Одначе лежати так непорушно довго не пощастило: надвечір, коли сонце зачервонило білу стіну проти ліжка, сестра жалібниця запитала хворого, чи не схотів би він бачити одну даму, яка прийшла провідати його. Степан Петрович був так здивований цим запитанням, що навіть на мить забув за свій стан і дозволив дамі ввійти. Але коли побачив у дверях струнку, білу постать "грецької богині", він згадав про себе, про свій страшний вигляд, який на хвилину побачив у дзеркалі, коли його голили, і машинально хотів сховати своє лице. Але сховати не було кудИ) і він мусів зустріти "богиню" своїми набухлими очима, покривленим ротом, своїми синяками й опухами. Та вона, немов нічого того не помітивши, ггідійшла до нього з простягненою рукою й ніжно-зворушеним усміхом. Звідки вона могла знати, що він був тут, у цій клініці?
— Ви дивуєтесь, як я вас так одразу знайшла? — сівши на стілець біля ліжка, сказала Заболотова й поправила свою "криласту" зачіску. — Не дивуйтесь, я, на жаль, не чудодійниця: управитель нашого готелю сказав мені, що з клініки прислали по ваші речі й що ви, трішки ранений, лежите в ній. Я зараз же й приїхала.
Степан Петрович хотів посміхнутись, але тільки скривився, потім заплющив очі й нічого не сказав, — яке йому було діло до якихось там "грецьких богинь". Це — таке далеке, давне, забуте й таке втомне-втомне. Лежати, не дивитись, не слухати, не думати, не згадувати.
— Може, я вас стомлюю, милий? — тихо промовила Олена. — Може, краще піти мені?
Степан, не розплющивши очей, безсило ворухнув одною губою і знову застиг у непорушності. Заболотова безшумно підвелась і навшпиньки вийшла з кімнати.
* * *
На другий день вона прийшла знову, але Степан Петрович усе так само лежав горілиць з заплющеними очима й майже не відповідав на її спроби поговорити. Сестра жалібниця сказала їй, що він так поводиться з усіма. Правда, він був серйозно хворий, але, на її думку (та й на думку лікаря), не його фізичний стан був причиною такої його поведінки. Олена Вікторівна призналась, що вона знала хворого зовсім іншим, — веселим, до всіх привітним, сердечно-одвертим, майже "панібратом" усіх.