Задовольнивши першу вимогу правосуддя, голова радгоспу спинився і, важко дихаючи, крикнув:
— Кажи: хто ти! Кажи, а то тут тебе розтовчемо на шматки! Ну?
Степан Петрович ковтнув свою кров і слину і, палаючи болем у всій голові, з дзвоном і якимсь клекотінням у вухах, хрипло сказав:
— Я скажу, не бий.
— "Не бийте", а не "не бий"! Чуєш?
— Не бийте. Я — журналіст Андрій Зінчук, кореспондент московської "Правди". Ви даремно мене били:, я — свій, я — партієць, я нічого не зро...
— Брешеш! Брешеш, стерво (... мать!!). Ти американський комсополіт, ти буржуйський агент і шггіон.
І я тобі це докажу! Коли б ти був партієць і кореспондент, чого б ти в такій секретній одежі лазив? Од кого ти ховаєшся? Га?. І коли б ти був свій, ти б не розводив пропаганду за американців серед наших людей. Кого ти хочеш обдурити? Кажи зараз, хто ти, признавайся при добрій волі, а то ми з тебе витягнемо признання. Краще мирно кажи. Ну?
Степан Петрович машинально хотів посміхнутись своїм ласкавим усміхом, але біль у губах і щелепах перекривив його усміх у болючу гримасу. Він крізь неї, плутаючи язиком, немов би відразу спухлим, проговорив, шепелявлячи:
— Я ж прижнавшя. Я — не робітник, а журналішт, Андрій Жіншук. Я маю жавдання від Мішштершгва Гошударштвеної Бежопашношти жробити анкету...
— Брешеш, сукин сину.
— Я кажу правду. Я прошу пошлати телеграму в Мі-ніштерштво, жапитати про мене. Телеграфуйте на таку адрешу: Віжміть папір і жапишіть...
Голова притих і суворо, допитливо дивився на арештованого. Потім мовчки витяг з кишені видно наготовлений для допиту папір та олівець і сказав:
— Добре. Кажи. Але. пам'ятай: як брешеш, як тільки затягаєш час, щоб утікти або щоб одбрехатись — закатую! Чуєш? Кажи.
Степан Петрович хитнувся, але його зараз же підтримав емведист. Ковтнувши знову кров і слину, він зашепелявив:
— Жапишуйте: Мошква. Мініштерштво Гошудар-ственной Бежопашношті. . .
— Не спіши, чекай, повільно. Ну?
— Бежопашношті. .. Пелукину...
— Як? Кому? Пелукину?
— Пелукину. Про Андрія Жиншука:.. Жапитайте, чи. . .
— Добре, добре. Що я запитаю, то не твоє діло. Розв'яжіть його!
Емведисти розв'язали й вийшли за головою. А Степан Петрович одійшов у куток до купи чорної соломи й ліг на неї. З-під купи в ніс ударив сморід екскрементів і вогкости, але не було сили змінити місце. Та й хіба не все одно?
У вухах усе стояв дзвін і дрібне клекотання, немов там прорвалась вода і витікала у вузьку дірочку. Вся голова болюче нила, а надто на щелепах, які горіли. Кров з носа не переставала текти; Іваненко машинально витирав її з губи рукавом піджака. Спершись на лікоть і спиною до стіни, він лежав так з заплющеними очима, безсило, тупо слухаючи в собі біль, дзвін, клекотіння. Він здавався собі подібним до людини, яка —діловито, заклопотано йшла в серйозній, великій справі, повна думок про неї й яка раптом глупо, безглуздо шубовстнула у глибочезну прірву, розбила собі все тіло й голову, з якої висипались усі думки. І тепер порожня лежала на дні в клоаці, смороді, гидоті. І що понизливо-дурне: нестерпно, до крику хотілось курити! Хоч; би одну затяжку! Хої§ одну!
До самого вечора ніхто до нього не приходив. До болю в голові прилучився голод, але Степан знав, що до відповіді з Москви йому не дадуть їсти. Американському "комсополітові" давати їсти? Себто тим показати, що вони жаліють його, ворога народу чи просто шпигуна і тим ризикувати своєю власною свободою, або й життям?
Аж коли надворі стало сутеніти, а в льоху засіла густа тьма, зачулись кроки за дверима, замиготілось світло у вовчку, заклацав ключ у замку, двері розчинилися й у камеру ввійшло двоє емведистів, несучи маленький стіл. Поставивши його біля дверей, вони внесли три стільці, поставили маленьку бляшану лямпочку на стіл і вийшли, замкнувши двері.
Степан Петрович заворушився, підвівся, став на ноги, навів запухлі, обведені синяками очі на двері, в порожнечі голови й грудей заворушилось хвилювання: очевидно, прийшла визвольна відповідь із Москви. Тепер треба триматися з цими кретинами так, щоб знову не образити, бо вони здатні з помсти замучити його тут у льоху, вбити й закопати.
Але "кретини" не спішили нести визвольну відповідь. Вони, — голова радгоспу, секретар його і уповноважений відділу МВД, — мали між собою дискусію з приводу відповіді, що, дійсно, прийшла з Москви, і то досить гарячу. Відповідь була така: "Названі в телеграмі особи в Міністерстві не числяться. Піддати арештованого суворому допитові. Про результати повідомити. Підпис."
Отже питання стояло про те, де саме піддати тому допитові. Уповноважений МВД, молодий чоловік з симпатичним лицем і мрійними очима, запропонував одвести] шпигуна в район, — там, за його словами, могли краще зробити той допит, там є всі модерні засоби для того.
Але голова і секретар не хотіли відсилати "комсополі-та" в район. З якої речі? Вони його спіймали, вони його зразу геніяльно розгадали, вони твердо примусили його признатись, що він не робітник, і вони тепер, коли Москва викрила його брехню та наказала "зробити йому суворий допит", одашлють його в район? Значить, не виконувати наказ влади? Значить, станути немов би за шпигуна? І то через що? Що не зможуть зробити як слід допит? У районі, мовляв, краще зроблять? Та вони тут, у простому льоху, зроблять йому старими, больше-вицькими способами такий допит, що ворог народу за кілька годин дасть усі признання! І честь та слава буде тим, хто їх заслужив, вождям "Досягнення Жовтня", а не тим, які ні сном ні духом у тому не винні!
Уповноважений мусів скоритися такому патріотизмові й було постановлено робити допит тут, всім трьом, щоб кожний по мірі своїх скромних сил і досвіду міг узяти участь у заслузі перед батьківщиною. З тим і зійшли вниз у льох.
Степан Петрович сумирно, все так само стояв біля своєї купи гною, не сміючи сісти на стілець, щоб не розсердити "кретинів". Вони врочисто-суворо, як належить поважним народним суддям, зайняли місця за столом, розклали папери, чорнило, пера. З боку стояло троє емведистів у формі, в міцних, блискучих чоботях, з револьверами за поясом, з кам'яними обличчями. Один із них тримав у руці шнур.