Маруся підвела голову, набрала повітря в груди і шумно видихнула його.
— Згода!
— І не будеш каятись, що з сексотки терміткою стала?
— О, ніколи! Я тепер розумію, що я вже й раніше відчувала щось, але не знала, що і де, і не сміла про це думати. А тепер... О, нехай! Ми будемо гризти тюрму. Правда, Івасику?
І вона з бурхливою ніжністю обняла хлопця, який не зводив з неї захоплених очей.
— Ой, сильна правда! На всі сто! — крикнув він і аж поцілував Марусю. Вона відповіла йому гарячим поцілунком, потім схопилась, підбігла до Сергія Петровича і його теж обняла й поцілувала.
— Спасибі, дядю! Спасибі. Тепер у мене легко на душі. А як ішла сюди з цією сексоткою в свідомості, ну, хоч кидайся в Москву-річку або під автобус. Тепер я знаю, що і як робити. А ти, дядю, не бійся, тебе не арештують. Івасик буде ходити до них і камуфлюватись під них. Правда? Я буду те саме робити з нашим Бєлуґіним. А коли б, дядю, щось сталось з тобою, ти не бійся за Івасика, я його збережу, поки вони тебе випустять. Будь спокійний. Ну, а тепер я мушу бігти додому, — там десь мама сильно турбується, куди я ділась. Та й їсти тепер дуже захотілось. Я хутко знов забіжу до вас і буду тепер часто забігати. Бувай, дядю! Бувай, Івасику!
І, ще раз попрощавшись, обнявши обох, вона в тому самому піднесенні майже вибігла з кімнати. А Сергій Петрович підійшов до сина, обняв його і хотів щось сказати, але в двері застукала і в кімнату вбігла Маруся.
—і Ой, вибачте, я забула дещо. Дядю, дай мені яку українську книжку. Я хочу вчити свою рідну мову, яку я забула. Коли я хоч трохи: вивчу її, ми будемо говорити між нами по-своєму. Правда? Можеш дати, дядю?
Дядьо почухав кінчик носа.
— Гм!.. Що ж я тобі можу дати? Все небезпечне. Хі-бащо Шевченка? Він дозволений Сталіном. Але все ж таки... Гм... Ну, добре, дам Шевченка. Тільки не показуй нікому й ховай під замок... Ні, стій! Не ховай. Як хтонебудь знайде, то йому буде підозріло: чого раптом ти схотіла читати якогось там хохлацького Шевченка і ховаєшся з ним. Навпаки, тримай його одверто, мовляв, здобула книжку, щоб зазнайомитись з українською Мовою, як ти знайомишся з французькою чи англійською. Добре. Ось і Шевченко наш. Іди, старий, до хитрої тер-мітки та розказуй їй про нашу Україну. Бери, дівчино, і бережи.
Маруся з пошаною, так як беруть дорогоцінну річ, обережно взяла товстенький том у шкіряній палітурці й притулила його до грудей. І ще раз сказавши "бувайте!", тепер поважно вийшла з кімнати, — з священною річчю біля грудей бігти не годиться.
* * *
Але, вийшовши на вулицю, вона все ж таки надала ходи: дома мама напевне вже непокоїлась, вона останніми днями була взагалі така чудна: часом неспокійна, часом дражлива, часом пригнічена. До сьогодні Маруся не розуміла такого стану матері, але тепер, знаючи те, що розповів дядьо Сергій, її поведінка була трішки зрозуміліша.
І Маруся після автобуса аж бігцем підходила до свого дому. Та тут їй трапилась знову затримка. Перед самим входом до будинку її зупинив якийсь молодий (і дуже гарний з себе) чоловік в елегантному (очевидно, закордонному) убранні, з гладенько зачісаним чорним і блискучим, як халява, волоссям, з довгими, немов пір'їни, віями, і надзвичайно милим усміхом. Він розгублено стояв серед тротуару й безпорадно дивився то в один бік, то в другий. Коли Маруся порівнялася з ним, він соромливо посміхаючись, надзвичайно ввічливо звернувся до неї.
— Вибачте, будь ласка. Чи не можете ви мені сказати, в який бік мені йти до Великого Театру? Я — не москвич, я тільки вчора приїхав з-за кордону і Москви зовсім не знаю.
Маруся охоче дала йому вказівки.
— Ідіть, просто отак. Заверніть у другу вулицю праворуч, потім у першу ліворуч і вийдете на площу. Там — Великий Театр, ви зразу його впізнаєте.
— Дякую вам тисячу разів. Ви — безмежно люб'язні. Я питав двох людей і кожний з них говорив різне. У нас у Парижі те саме буває. Треба питати людей, які викликають цілковите довір'я. Мені шкода, що я вас не зустрів раніше, я б не загубив цілих півгодини на даремне гуляння вулицями Москви.
Маруся засміялась.
— А звідки ж ви знаєте, що я заслуговую цілковитого довір'я? А може, я вас теж посилаю гуляти вулицями?
— О, ні! — гаряче скрикнув молодий чоловік, — якби ви мені сказали, що до Великого Театру не можна інакше дійти, як плисти через Москву-річку, я не вагаючись, поплив би.
І молодий чоловік з таким ніжним, лукавим і разом довірливим виразом обняв її поглядом своїх глибоких віястих очей, що Маруся знову і ще дужче засміялась.
— О, з такими труднощами не треба добиватись до нашого Великого Театру. Ви в ньому, розуміється, ще не були?
— Та ні ж. Оце ж уперше добираюсь до нього. Кажуть, що на виставу туди трудно попасти.
— Чого трудно? Треба купити білет та й годі. Ви прекрасно говорите по-російськи і вам його легко дадуть у касі. Ви — росіянин чи чужинець?
Молодий чоловік радісно розсунув трошки розгорнені (немов для поцілунку) уста, показав білі, гарні зуби й гордо заявив:
— Я чистий росіянин. Мої батьки старі еміґрантиі, ще з першої ленінської еміграції. Вони недавно померли і я сам тепер вертаюсь додому на батьківщину.
Він закінчив сумно, але зараз же, вклонившись, додав:
— Моє прізвище: Андросов, Анатолій Максимович. Андросов, приват-доцент Паризького університету.
— Дуже приємно, — сказала Маруся з усміхом, — а я звуся Іваненко, Марія Степанівна, студентка покищо Московського університету.
Обоє весело засміялись.
— От спасибі тим москвичам, що примусили мене гуляти вулицями, без них я ніколи не зробив би такого чудесного знайомства. Це сама доля втрутилась, тут ясно видно руку таємної сили. Я ж сподіваюсь, що наше знайомство не скінчиться тут, на цьому тротуарі, що ви мене зазнайомите не тільки з Великим Театром, але й з іншими чудесами Москви?
— Будь ласка! Тільки, розуміється, не сьогодні.
— О, само собою! Але, якщо дозволите, може, вже завтра?
Маруся подумала трохи і сказала:
— Добре. Завтра по обіді о годині п'ятій.
— Прекрасно! Де ми зустрінемось?
— Мені байдуже. Ну, от там на тому розі.
— Чудесно! От мені пощастило! От як зустріла мене батьківщина! До сьогоднішнього вечора я був самітний, як жук, а тепер у цю хвилину я такий, наче мене прийняла вся Москва у свою родину. Тепер я — не сирота!