— Вибачте, будь ласка, я не розумію, — трішки навіть винувато за свою "тупість" перебила його Заболотова. — Як же вони будуть робити те змагання? Хіба такі колектократичні підприємства вже є денебудь?
— Так, вони є, але дуже молоді і, так би мовити, в приватному порядку. Але автори пропозиції гадають, що їх дуже легко створити у великому маштабі, аби тільки в якійсь державі в принципі була ухвала зробити цей експеримент. Ну, наприклад, кажуть вони, можна було б поділити надвоє якунебудь націоналізовану галузь державного господарства, одну половину лишити під бюрократичним керуванням і володінням, а другу перевести на колектократичне, трудократичне. Ну, розуміється, поставити обидві половини в рівні умови. І таке саме змагання організувати між приватнокапіталістичним способом і колектократичним. І то в інтернаціональному, плянетарному маштабі. І який, мовляв, виявить себе найпродуктивнішим, найкориснішим для суспільства, той і взяти за зразок для всіх народів. Не примусом, а доброю волею, кажуть вони, інтересом і вільним вибором самих тих народів, бо, мовляв, ясно, що ті народи, які взяли б найпродуктивніший спосіб господарювання, ті були б найбагатіші, найвеселіші, найвільніші, найщасливіші.
— Я ще не розумію, — аж засміялась од ніяковости чи чого іншого Олена Вікторівна, — як же це мало б бути: самі робітники (ну, звичайно, з техніками, інженерами, директорами та іншими) укладали б плян, розподіл роботи й таке інше без наказу й контролю державної влади?
— Очевидно, так.
— І прибутки, значить, лишали б собі?
— Очевидно. Мінус, розуміється, податки на державу, на громадські, культурні й такі інші потреби.
— І уряд не мав би права втручатися? — з ноткою неймовірности додала Заболотова.
Степан Петрович і це про себе занотував. Рибка хапала вже принаду, тільки не довіряла їй, боялась, кусала злегка.
— Ні, уряд не мав би тих прав, що тепер має. Він мав би тоді тільки функцію координації плянів колектократичних підприємств, функцію контролю, догляду, оберігання й таке інше. Але не розпоряджання і володіння.
Олена Вікторівна засміялась і знизала плечима.
— Яка утопія!
— Розуміється, утопія. Я ж вас попереджав...
— Щоб ото уряд не втручався?? — не слухаючи його, гаряче перебила вона знов. — І ви думаєте, що наш уряд... чи то пак, уряд американських капіталістів згодився б творити робітничі підприємства, самих себе нищити? Ради чого??
Степан Петрович з цікавістю дивився, як щоки богині, такі мармурово-білі, порожевіли від хвилювання, очі мокро заблищали, нижня, дитяча губка стала немов би повнішою.
— Ради миру на землі, Олено Вікторівно, — з усміхом сказав він, — ради того, щоб убити навіки війну, щоб розв'язати віковічну суперечку людства без бомб, барикад, без руїн, крови, каліцтва, щоб прийняти для всіх народів на землі найкращий спосіб господарства і життя. І щоб урятувати самих себе і своїх дітей од страшної загибелі. Варто ради цього поступитись своїми приватними чи груповими інтересами, чи ні? Як ви думаєте?
Олена Вікторівна теж посміхнулась.
— А коли якась держава все ж таки не поступиться, тоді як? Коли вона все ж таки хотітиме вважати свій режим за найкращий і хотітиме силою накинути його іншим? Тоді як?
(Яка саме держава, "рибка" не хотіла уточнювати).
— Тоді, відповідають автори концепції, очевидно, всі народи,, які прийняли б демократичний, себто трудово-колектократичний спосіб господарювання, захищались би всі разом. А як їх була б більшість і на їхньому боці були б трудові маси, то вони скрутили б насильника, знищили б його режим і встановили б навіть на його землі трудову колекторатію і з нею вічний мир на землі.
Олена Вікторівна зідхнула, немов від великої ваги, і рішуче сказала:
— Не вірю! Утопія! Ніколи уряди не згодяться на цю концепцію, а надто... капіталістичні. Вони волітимуть війну і всі страхіття її, аніж загубити свої привілеї, панування, розкошування, командування, розпоряджання життям і свободою мільйонів. А крім того: це ж, очевидно, неминуче потягнуло б за собою й політичну колектократію. Цілковиту свободу індивіда, всі права людини, рівність, незалежність людей і націй? Правда? Що кажуть автори?
(Ой, "рибка" почала серйозно клювати!)
— Та так, розуміється. Автори, справді, кажуть, що тоді, дійсно, повинна була б настати справжня політична повна демократія, капіталісти були б змушені дати своїм народам справжню свободу, свободу слова, друку, зібрань, виборів, організацій, руху, праці й т. д. А не —тільки на папері та в пропаганді...
(Степан Петрович спіймав пильний, неймовірний і навіть зляканий погляд "рибки", але продовжував у тому самому тоні):
... — Тоді повинні б по всій плянеті відбутись і вибори нових урядів, вибори знов таки справжні, а не фальшовані, під терором, як то є у капіталістів тепер. Розуміється, це була б революція, але революція мирна, безкровна, (хоч там, де не було б колектократії, там і збройна могла б вибухнути). Американці й взагалі капіталісти все це знають і через те, розуміється, будуть проти такої концепції, навіть проти самої пропаганди її в їхніх країнах, вони й так її замовчують, задушують ...
— Гм! — гірко посміхнулась Заболотова. — "Свобода, права народу, людини"! Які деспоти й паразити ради цих прекрасних гасел відмовлялись коли од свого панування, від змоги камандувати, насилувати, мучити, убивати? Коли? Хто?
І вона аж перехилилась, бідна рибка, до Іваненка і з такою ненавистю встромила в нього розгорнені очі богині, що в нього в грудях пробіг знайомий холодний, тоскний тьохк і мигнула, як миша, в мозку сива голова Марка. Він не встиг відповісти, як Заболотова, немов схаменувшись, одхилилась і стриманіше продовжувала:
— Таких прикладів нема в людській історії. Але прикладів того, як деспоти в ім'я прекрасних лозунгів, лозунгів і свободи, і права, і щастя людей, завдавали їм і тепер завдають лютих страждань, було і є стільки, що... А, що говорити! Та візьміть хоч би.. ну скажімо, Гітлера. Згадайте його гасла вселюдського щастя. А що він виробляв з нами, га?
Та деспотам мало фізичної влади над своїми підданими. Вони потребують ще й духового упокорення їх, духового зганьблення, духового знищення їх. Вони примушують людей плювати собі в душу, ганьбити найсвятіше своє, робити найогидніші злочинства проти себе й людей — з криком слави деспотам. Я знаю одну жінку, мою близьку приятельку, яка була змушена нацистами бути аґенткою їхньої таємної поліції, ну, по нашому кажуть, їхньою сексоткою. Змушена була страхом за життя своєї матері і сина. Вона була дуже гарна, і нацисти примушували її своєю красою приваблювати їхніх ворогів і потім видавати їм. Вона почувала до самої себе й до своєї краси таку огиду, що в пароксизмі цієї огиди обмазала все лице своє сірчаною кислотою. Вона думала, що, знищивши свою красу, ставши фізично огидною, вона таким чином звільниться від своєї страшної моральної ролі. Але деспоти зрозуміли це й убили її, матір та сина. Так ви хочете, щоб такі владарі світу, ради нашої свободи й якоїсь там трудової колектократії та миру на землі, відмовились від свого... права (— хе! "права!), від своєї влади над тілами й душами мільйонів рабів, від змоги їх катувати й убивати і за це мати ще славу героїв, вождів, добродіїв людства? Так? Так?