Степан гостро вдивлявся в Дев'ятого своїм одним оком і нарешті сказав:
— Я тебе розумію, Дев'ятий. Але це завдання для мене ще... небезпечніше, ніж проста ловитва термітів.
— Чому так?
— Тому, що я не зможу жодними фактами довести тієї правди, яку я бачитиму, чи своїх вражень і висновків. Коли вони будуть песимістичні, мене візьмуть за дефетиста, за сіяча зневіри, за безвольника, за...
Дев'ятий нетерпляче махнув на нього рукою.
— Чекай! Цю анкету ти даси мені, а не комусь. Офіційно ти роби свою термітну анкету, лови термітів на своїй принаді, хапай, души, тим краще. Але мені роби окрему, мою. Розумієш? А за це я тобі обіцяю взяти тебе під свій захист, які б не були результати твоїх анкет. Чуєш?
— Чую, — роздумливо сказав Степан. — І все ж таки це — надзвичайно трудне завдання. Але я спробую хоч трішки виконати його.
— Спробуй, Степане. Ти маєш великі здібності для того. Розуміється, що може зробити одна людина? Але часом одна здібна, щира, незалежна людина може зробити більше, ніж сотні залежних бюрократів. Отже хоч трішечки промацай, — але щиро! — цю страшну ентузіястичну шкуру радянської маси: що є під її ентузіязмом? Пройди до інтелігентів, робітників, селян, партійних, безпартійних, до всіх: що в їхніх душах? Ех, коли б я не був тим, що є, пішов би я з тобою "в народ", як колись у юнацтві ходив. І заздрю я тобі, Стьопо: от ти візьмеш собі якийсь чужий пашпорт, одягнешся, як схочеш, матимеш змогу вільно рухатись, говорити з людьми, спостерігати. А я, а ми в Кремлі? Що ми маємо? Це ж, голубчику, позолочена велика клітка або краще: тюрма. Ну, та хай! Ще по чарці?
І він налив по вінця келішки, цокнув своїм об Степанів і сказав:
— За успіх твоєї анкети, який би він не був! Ну, хоч кілька десятків промацай. Знаєш методу Ґалюпа в Америці: відповідь кількох тисяч на запитання анкети відбиває можливу відповідь мільйонів. Тут розуміється, буде не те, але все ж таки... Хоч крихітку справжньої правди привези!
Степан Петрович випив коньяк, витер губи й поправив бинт, який знову врізався в перенісся.
— Добре, я постараюсь проробити й цю анкету. А тепер дозволь мені попрохати в тебе поради. Як на твою думку: треба мені прочитати листа брата Марка моїм дітям та іншим братам, чи не треба?
Дев'ятий не зразу відповів.
— А для чого, власне, читати їм? Степан неохоче посміхнувся.
— А чому не читати? Довідаються, що я — сексот? А що ж у цьому негарного? Навпаки, цим треба пишатися.
— Так, але не "негарне", а секретне. І це — не твій особистий секрет, а державний.
— Я думаю, що діти й напевно брати давно його знають. А прочитати його треба через те, що коли не я, то терміти копію його можуть підкинути дітям. І тоді дія його буде гірша.
— А ти все ж таки так віриш у термітів?
— До певної міри мушу вірити. Коли б їх не було, то не було б ні тюрем, ні концтаборів.
— Е, тюрми, концтабори! Багато в них справжніх термітів? От у цьому ж і є суть загадки, яку я тебе прохав промацати. Ну, що ж, зрештою, прочитати своїм листа можна. Тільки попередь, щоб зміст його нікуди поза них не. вийшов.
— О, це само собою! Та й без попередження вони, самі розуміють, — це ж і для них загроза. Отже на випадок якогось "непорозуміння" чи то з приводу анкети чи доносу, я, значить, можу рахувати на твою поміч і захист?
— Цілком, Степане. Не зраджу. Ти знаєш мене. Степан рвучко підвівся й зворушено простягнув руку
Дев'ятому.
— Ну, тепер я маю вдесятеро більше сил для свого завдання. Через місяць, або, може, через два, я думаю, зможу привезти відповідь на обидві анкети.
— Ти куди хочеш їхати? — тримаючи руку Степана в своїй, спитав Дев'ятий.
— На Україну! В гніздо термітів. Там повинен бути їхній центр, якщо він взагалі існує. Можливо, десь-у Донбасі він купчиться, серед шахтарів.
— Ну, хай тобі щастить викрити його. А так само хоч кінчик хвостика справжньої живої правди. Бувай!
Степан Іваненко у відповідь стиснув руку Дев'ятого так, що самому заболіли ранки на щоці и вийшов із кабінету таким рішучим кроком, ніби там, зараз же за порогом, були терміти.
Розділ 5
Через три дні, коли було знято бинт і наліплено на ранки дві смужки рожевого плястра (ранок було три: одна від одного горішнього зуба і дві від двох нижніх, від усіх зубів, що лишились у Марка), коли було наготовлено всі потрібні папери для подорожі, Степан Петрович запросив обох братів і дітей на родинне зібрання. Це запрошення занепокоїло всіх своєю формою: без жодного пояснення причини й предмета сходин. Та. й тон у Катерини Семенівни, яка скликала всіх, був якийсь не заспокійливий, — чи то понурий, чи стривожений.
Усі зібрались точно на дев'яту годину в сальоні. Маруся сіла побіч батька, скоса поглядаючи то на рожеві пасочки плястра, то на дядьків Сергія та Євгена. Дядько Сергій, або як звали його назвою, яка залишилась за ним ще з дитинства, "дядя Мишка", дійсно, як мишка неспокійно, шамотливо нишпорив по сальону, бігав від одного до другого, присуваючись до кожного і стараючись ухопити суть розмови. Невеличкий, цілком одагінний від Степана, худенький, сіренький, з щільно-підстриженим сіреньким волоссям і гостреньким носиком, він, справді, був дуже подібний до пронирливої хитрої мишки. Мати казала Марусі, що він не завжди був такий неспокійний, шамотливий. А дядько Євген, великий, незграбний, з круглою рудою бородою і підстриженими вусами, з постійно одвислою нижньою губою, нагадував їй добродушного двірникового пса Нерона. Правда, сьогодні Нерон був не добродушний,, а теж неспокійний, він так само як Мишка (та, зрештою, як і всі), вчував щось особливе в цьому зібранні. Навіть Льонька (ах, вибачте, Леонід Степанович, безп'яти хвилин лавреат літератури) зволив спуститись з висоти письменницької гідности і взяти участь у спільній тривозі: в чому річ, для чого батькові знадобилося скликати цей чудний комітет Іваненків? Леонід один раз зволив навіть схилити до Марусі свою пушкінсько-кучеряву голову на шиї гиндика і спитатися її. Але вона недбало знизала одним плечем і звисока кинула:
— Зараз сам довідаєшся.
Насправді вона знала стільки ж, як і брат, і так само горіла цікавістю. Та батько й їй, своїй улюблениці, нічого не сказав наперед.