Слово, що звільняє

Сторінка 2 з 3

Урсула Ле Гуїн

"Спокійно", — сказав собі Фестін і з наступним подихом перевтілився у суміш ефірних олій, що, випаровуючись з баранячої відбивної, розносять її аромат. Він ще раз просочився крізь щілину. Троль, що чекав на нього, підозріло принюхався, та Фестін уже обернувся на сокола і вилетів з вікна. Троль, важко гупаючи, кинувся за ним. "Сокола лови, сокола", — лунав його громовий голос. А Фестін уже летів над зачаклованим замком і прямував до свого лісу, що темнів на заході; сонце і сонячна доріжка на морі сліпили йому очі. Фестін стрілою розсікав повітря. Але справжня стріла все ж наздогнала його. Скрикнувши, він почав падати. Все змішалося в його очах: сонце, башти замку, доріжка на морі. Потім настала темрява.

На цей раз він прокинувся у своїй в'язниці, з голови до ніг у власній крові. Стріла влучила у крило, коли він був соколом; зараз рана зяяла у плечі. Лежачи непорушно, він заговорив рану, щоб спинити кров. Після цього можна було підвестись і пригадати довше й сильніше закляття, щоб загоїти рану. Та все ж він втратив багато крові і з нею своєї сили. Холод пробирав його до самих кісток, не допомагало й закляття. В очах його була темрява; блукаючий вогник, якого він сотворив, не розігнав мороку: таким самим чорним туманом заслало йому зір, коли він стрімголов падав униз, а ліс і маленькі, наче іграшкові здалеку, хатинки його рідного острова перекинулися низом догори в його очах.

Він повинен захистити свій острів.

Він уже не намагався втекти. Для цього він надто знесилений. Переоцінивши свої сили, він марно розтратив їх. Жодне перевтілення не поповнить його виснажених сил і він знову спіймається.

Тремтючи з холоду, він скоцюрбився і звелів вогняній кульці згаснути. Останній подих метану — болотяного газу із згасаючої кульки — нагадав йому про рідні мочарі, що тягнулися від лісів аж до моря, його улюблені мочарі, де не ступала нога людини, де восени пролітали нескінченні лебедині стаї, де повз спокійні озера та острівки очерету дзюрчали до моря потоки. О, як би він зараз хотів бути рибою там, а ще краще — у верхів'ях, у лісі, під покровом дерев у прозорій жовтуватій воді, під коренями вільхи, спочиваючи у безпеці.

Це була велика магія. Фестін не робив нічого, на що не здатна звичайна людина, яка в неволі чи в небезпеці тужить за рідною землею, рідною водою, порогом рідного дому, столом, за яким їла, гілками дерев, що зазирали у вікно спальні. Проте звичайна людина може лише подумки перенестись у любі своєму серцю куточки, а великі маги можуть це здійснити. Фестін стояв між чорними стінами, холод з його кісткового мозку підкрадався до нервів та кровоносних судин. Фестін збирав по краплях усю свою волю, аж доки вона засяяла, як свічка у темряві його плоті, і починав мовчки творити свою велику магію.

Стіни щезли. Він став часткою землі, кістками його були камені, кров'ю —підземні води, нервами — корені дерев. Неначе сліпий черв'як, він повільно пробирався під землею на захід; темрява була попереду нього і темрява позаду. Враз ніжна прохолода огорнула його спину і живіт, щось текуче, податливе і мінливе пестило його. Боками свого тіла він відчув смак води, її течію, а очима, що не мали повік, побачив темну заглибину між могутніми коренями вільхи. Сріблясто блиснувши, він пірнув у глибочінь. Воля. Рідний дім.

Вода невтомно струмувала з чистого джерела. Він лежав на піщаному дні озерця, а вода, омиваючи його рану, краще, ніж будь-яке заклинання, гоїла її. Чиста прохолода води вимивала каламутний холод, що поселився у ньому. Та ось у безтурботний відпочинок увірвалося гупання важких кроків. Хто ходить його лісом? Вкрай стомлений, він не став перевтілюватися, лише сховав своє тіло — тіло сріблястої форелі — глибше під вільховий корінь, причаївся і чекав.

Величезні сірі пальці щось навпомацки шукали у воді, каламутячи пісок. Понад водою з'являлися неясно видимі обличчя з невиразними, білими очима, зникали і знов з'являлися. Руки з сітями шарили, але він раз по раз уникав їх, аж доки, нарешті, його схопили й витягли з води. Фестін силувався набути своєї звичайної форми, та марно; на нього все ще діяло власне закляття повернення додому. Він бився в сітці, безпомічно роззявляючи рота у сухому, прозорому, бридкому повітрі, задихаючись. Смерть була близько і він не знав, як урятуватися.

Згодом, помалу приходячи до свідомості, він зрозумів, що знову перебуває у людській подобі; з його горла текла якась їдка кисла рідина. Коло замкнулося, він знову корчився долілиць на сирій підлозі своєї тюрми. Знов у владі свого ворога. І хоч він іще дихав, смерть була недалеко.

Холод пронизував його; нестерпний біль проймав при кожному порусі — мабуть тролі, Воллові слуги, добряче пом'яли тендітне тіло форелі. Зламаний, безсилий, лежав він на дні колодязя, змурованого з нічної темряви. Не мав сили змінити подобу; у нього була лише одна дорога на волю.

Не ворушився, щоб менше боліло, лежав і думав: "Чому він не вбив мене? Чому тримає мене тут живим?

Чому він нікому не показується? Чиї очі бачать його, яка земля носить його?

Він боїться мене, хоч сил моїх уже не лишилося.

Кажуть, що всі чаклуни, яких він переміг, живуть, замуровані у підземних могилах, таких, як ця, живуть роками, намагаючись вибратись на волю... А що, як один із цих нещасних не схоче жити?"

Тож Фестін зробив свій вибір. Останнє, що він подумав: "Якщо нічого не вийде, люди вважатимуть мене боягузом". Та його недовго займала ця думка. Повернувши голову трохи вбік, він закрив очі, останнього разу набрав повні груди повітря і прошепотів слово, що звільняє, яке вимовляють лише раз.

Це не було перевтілення. Він не змінився. Його тіло: довгі ноги й руки, умілі пальці, очі, що так любили дивитися на дерева й струмки, — все лишилося таким, як було, стало лише нерухомим, зовсім нерухомим і холодним. Але стіни в'язниці щезли. Щезло все, склепіння, створене чарами, дома й башти, ліс, море, вечірнє небо. Фестін повільно спускався з гори буття під новими зорями.

Живим він був могутній — це він добре пам'ятав і тут. Як запалена свічка вночі, він ішов у темряві більшого світу. І, пам'ятаючи ім'я свого ворога, він викрикував його уголос: "Волл!"