— Я ось! — відповів Орчик, не в змозі зрушити з місця.
— А що ти робиш там?
— Стою! — відповів Орчик і вже хотів про веселку сказати, та стримався. Стримався, прикусивши язик, бо однаково Сень і іе побачить її. Як не міг побачити й ховраха, якого силкувався зловити.
І раптом зблідла для нього веселка, наче не сяяла барвистими ворітьми в світ.
— Орчику! — покликав Сень.— А йди!
— Йду! — відповів Орчик і неквапно рушив до товариша.
Поверталися в село; сліпий Сень розказував про всяку всячину, а Орчик не міг уже ні пожвавішати, ні повеселішати. Ніби завинив у чомусь перед товаришем, і тепер ця провина тисне на серце, на груди, і настрій від того гнітючий, тоскний.
Провів Сеня додому, а сам по селу взявся блукати. І, на диво, думав уже інакше про свій недавній вчинок. Даремно змовчав про веселку, гадаючи, що завдасть Сеневі прикрощів. Слід було б сказати товаришеві — не побачив би, зате почув би про неї, а якби почув, то мабуть, і йому добре стало б.
І, потинявшись іще трохи по селу, хутко подався до Сеня.