Слимак

Сторінка 2 з 3

Франко Іван

— А, Слимак! О, що то з мене за забудько! Як же не тямити! Ну, що чувати, Слимаку?

— Зле чувати, Юдко. Коло мене біда.

— Коло мене добре, богу дякувати, — відказав Юдка.

— Виджу, виджу, — сказав сумно Слимак, хитаючи головою.

— Знаєте що, Слимаку, я тепер не маю часу говорити з вами. Сядьте собі тут на лавку, так… Malky, gib ejm a güt Bromfen, ün an Umbassen, hörst dü mech? А відтак, як буде вільніше, то побалакаємо. Добре?

— Та добре, — сказав Слимак і сів у куті коло шинквасу.

Вже було геть по півночі, коли в шинку настільки зрідло людей і втихомирилося, що Юдка міг мати хвилю вільнішого часу. Він збудив Слимака, що за той час, серед гамору й задухи, спав на лавці.

— Ну, Слимаку, повідай, що там у тебе чувати?

— Видите що, — сказав неохітно Слимак. — От чого я доробився за десять літ. Жінка розпилася і вмерла, перевела все, що я мав. Мене самого вергло в слабість, ноги відняло. Що тепер діяти? До столярської роботи не приймають, там треба стояти, бігати, а я не годен. До ями також годі. Що діяти? Руки здорові, а приходиться, відай, гинути живцем.

— А видиш, Слимаку, чи я тобі не казав, що бога не треба вчити, як має чоловіка карати? У бога на все спосіб є.

— Ой, виджу вже! — зітхнув Слимак. — Кілько я перетерпів за ті літа, боже єдиний! Ади, сивію!

— Ну, а що ж тепер буде?

— Або я знаю, що буде. Я прийшов до вас, Юдко. Знаєте, ви тоді казали: прийди! Доки я міг заробити, то гадаю собі: зароблю. А тепер годі. Та й то, видите, не так, аби зовсім годі: руки здорові і все, а тілько ноги, от біда!

— Та що я вам пораджу на ноги?

— Е, вже мені на ноги ніхто не порадить, хіба рискаль та лопата, — сказав з жалібним усміхом Слимак. — Але може би ви винайшли для мене яку роботу?

— Роботу? Гм… — сказав Юдка і задумався. — Для тебе роботу? То трудно, небоже Слимаку! Але що робити, обіцяв чоловік, то треба якось погадати. Ну, знаєш, Слимаку, лягай собі тут на лавочку.Małky, gib ejm a schmutzig Lałech ünter’n Kopp. Переночуй, а завтра будемо видіти!

З таким словом Юдка пішов спати, а Слимак, зітхнувши і помолившися до бога, ляг на лавку, звинувши під голову брудну верету, яку принесла йому жидівка, і швидко також заснув.

На другий день рано Юдка довго нараджувався зі своєю Малкою, бігав десь-кудись по сусідах, а далі коло полудня закликав Слимака до своєї спальні, заваленої перинами і майже зовсім темної.

— Знаєш що, Слимаку, є для тебе робота.

— Яка?

— Легка робота, столярська. У тебе є деяке начиннє?

— Та щось там є: пара гиблів, свердлик і топір.

— Ну, добре. Свердлик можеш продати, свердлика не треба. Треба тілько гибля, сокири та пилки.

— А що ж то за робота тілько з гиблем, сокирою та пилкою?

— Легка робота, Слимаку. Будеш стругав ручки до корбів та млинків, листовки, кілки, знаєш, такі дрібниці. Навіть верстату не треба, можна на віснім стільці; будеш собі сидіти та й усе свою роботу робити.

— А почому? Що заплатите?

— Заплатите, Слимаку? За що ту платити? Слухай, що я тобі скажу! Ти хати не маєш, правда?

— Не маю.

— Ну, я дам тобі хату, ось ту на подвір’ю. Тихо тобі буде, спокійно, лише сиди та роби. Чуєш? А їсти також дістанеш, і гиблівки твої, розумієся, гиблівки! груба тріска до мене. Ну, а шмаття, може, є яке у тебе, га?

— Та щось там є.

— Ну, то добре. Як буде треба, то й те найдеся. Верету дам на постіль, ну, та й дві пачки тютюну на тиждень, та й щосуботи дві порції горівки. Пристаєш, Слимаку?

— Та що робити, най і так буде, — сказав понуро Слимак і похилив голову з таким сумним виразом, немов схиляв її в якесь важке ярмо, з котрого вже ніяка сила не в стані видобути його.

III

Знов минуло десять літ. Приїзд цісаря літом 1880 р. згромадив до Борислава тисячі народу з усеї підгірської околиці. Пішов і я. Ранком погода була прехороша; весело гуторячи, йшов я з громадкою знайомих селян, любуючися чудовими околицями та густими вівсяними копами, що, мов звізди на небі, виднілися кругом по полях. Однако ж недалеко Борислава захопив нас дощ, густий та проймаючий так, що, дійшовши до Борислава, всі ми промокли до нитки, а особливо я дрижав від холоду, вибравшись у дорогу в одній тільки літній блузі з сірого полотна. Звісна річ, що в таких немилих обставинах зовсім не до душі мені було задивлюватися на вінці, тріумфальні брами з написами, тисячі хоруговок та тисячі празнично пристроєних жидів, що, невважаючи на сльоту, густо снувалися по вулиці, гордо всміхаючися та раз ураз нарікаючи на бога, що попсував їм "їх свято", котре їх так багато коштує. Я й мої товариші недовго швендались по болотнистих улицях; холод і дощ спонукав нас живо шукати сухого притуловища. Ми вступили до першого шинку, зараз-таки за тріумфальною брамою. То був шинок Юдки Маультроммеля.

Погана, як ніч, поморщена вже жидівка стояла за шинквасом, хоч сьогодні задля празника нікого, крім нас, не було в шинку. А по шинку походжував підстаркуватий уже жид, з гарним животиком, у атласовій бекеші, переперезаній святочним шовковим поясом, з видраним "штрамеле" на голові. На його гладкім, блискучім, хоч жовтім лиці виднівся супокій і вдоволення. То був Юдка.

Я огрівся трохи і вийшов на подвір’я. До нього зі всіх боків припирали сліпі стіни сусідніх домів та шоп, поліплені жовтою глиною. Се була немов велика клітка, брудна, занедбана, гнила й вонюча над усякий опис. На середині стояла велика купа сміття і всяких олітків. Направо попри вугло шинку був вузенький прохід на вулицю, і туди ж текла з-під сусідніх окапів потоком вода на низьке, мов яма, подвір’я. Але на другім кінці вихід її був почасти затамований. Там, приперта до сліпої стіни якогось довжезного будинку, стояла нужденна не то шопа, не то буда, з прогнилим дахом і чорними неполіпленими, в многих місцях дірявими стінами. Між шинком а будою була тільки вузенька протока для води, але напливаючий потік не міг у ній зміститися і залляв майже цілу половину подвір’я широким ставком болотяної бурої води.

Особливо коло буди, яко найнижче положеного місця на цілім подвір’ї, згромадилося найбільше води, і чималий потік лився крізь шпари в полупаних дверях і попід прогнилим порогом до середини. Одно вузеньке віконце з повибиваними з давен-давна шибами ціле заліплене було пожовклим від сонця і дощу папером. У буді було тихо, як у гробі. Дощ не то що не переставав, але змагався. З вулиці долітали в сю кліть глухі крики і гамори, але ні один слід на тім відразливім подвір’ї не показував, що нині в Бориславі свято, що вся та оселя прибралася нині в празничний стрій, щоб повітати найдостойнішого гостя. Сіра, гнила й мерзенна буденність царювала тут зовсім спокійно та непорушно.