— Германе, — сухо запитав Пiлат, — у нас в'язниця чи косметичний заклад?
— В'язниця, патроне! — засвiдчив Веселий Герман.
— Чому ж вони бiльше схожi на чепурунiв, анiж на пристойних в'язнiв?
— Прикрий недогляд, патроне.
— Слiд негайно виправити.
— Слухаюсь, патроне!
— Хто зробить?
— У нас с вiдмiнний фахiвець з тюремноу косметики. Розфарбус ум пики мати рiдна не впiзнас!
— Iм'я?
— Пантера, колишнiй легiонер.
— Знаю, славний був вояк.
— Та вiн i зараз...
— От що: перед тим, як Пантера вiзьметься до косметичних вправ, хай в'язнiв поголять. Щоб не лишилося й волосини нi на черепi, анi на щелепах. I брови зголити також.
— Слухаюсь, патроне!
— Решту зробиш сам. Без свiдкiв...
— Само собою, патроне!
— Про мене кажуть: Пiлат — жорстока людина. От я i мушу завтра бути таким, яким мене уявляють. Навiщо розчаровувати дурний натовп?
— Слушно, патроне!
А вночi в помешканнi Веселого Германа можна було б почути шепiт:
— Марфо, завтра зранку чекатимеш за Давидовими ворiтьми.
— Кого?
— Побачиш...
— А довго чекати?
— Поки дочекасшся... Дивись, нiкуди не йди!
— Бiльше нiчого не скажеш??
— Спи — завтра у мене важкий день.
9. ПОНТIЙ ПIЛАТ ОБIЦЯр ЧУДО
Крiзь щiлину в завiси вiкна бiчного крила Преторiу Клавдiя Прокула спостерiгала, як зi сходiв перед натовпом Понтiй Пiлат творив привселюдний суд, що його вимагав традицiйний ритуал. Праворуч вiд неу були сходи Преторiу, на яких височiв над усiм прокуратор у патрицiанськiй тозi, лiворуч — збуджений, велелюдний тлум, який тiснила щитами суцiльна шерега легiонерiв, що правили тут за живу огорожу. Дехто з натовпу пiдстрибував, аби краще бачити, що коуться за головами воякiв.
А в утвореному мiж сходами та шерегою невеличкому майданчику чинилася жорстока екзекуцiя.
Клавдiя Прокула страждала: уу Понтiй капiтулював, згнобив свою римську гiднiсть — ось що бачили уу сумнi очi. Погляд туманили сльози, але Клавдiя Прокула не дозволяла ум пролитися. Вона нiколи не гадала, що уу огорнуть такi пекучi розпач i сором, якщо уу чоловiк дозволить мерзотникам здолати себе i як людину, i як повновладного представника Риму. I хоч Понтiй Пiлат поглядав на галасливий тлум з вiдвертою зневагою, а губи ворушилися з неприхованою глузливiстю, вчинками своуми вiн неспростовно засвiдчував зламали його святенники з храму, здолали його волю, змусили дiяти за своуми злодiйськими вказiвками. Та краще й почеснiше було б наразитись на гнiв принцепса!
Та й справдi: чи не жалюгiдна його поведiнка?
Над ким вiн знущасться?
Над ким глузус?
Над в'язнями чи над собою?
А серед знавiснiлого натовпу стоуть i тупиться в покопаного прокуратора Кайафа, жирна свиня з бубенцями...
Що промовляв уу Понтiй, Клавдiя Прокула не чула — голос його глушили несамовитi крики:
— Бий, Пантеро, бий!
— Лупи свого приблудка!
— Хай хоч тепер пiзнас батькову науку!
Гучно лунали по голiй спинi Назарея виляски ременя з гiпопотамовоу шкiри. Кожен удар збивав бичованого з нiг пiд схвальне ревище тлуму.
Обидва в'язнi — Назарей i нiчний рiзун ВарАвва — були невпiзнанне спотворенi побоями. Шкiра ухнiх голених голiв, якi дивно поменшали, синiла пiд кривавими пухлинами здоровезних гематом. Вуха стирчали деформованими лопухами. Очi залiпили жахнi синцi. Побитi носи потворно розпухли. Губи набрякли кривавими ковбасами.
Навiщо уу Понтiй, думала Клавдiя Прокула, вдався до такоу звiрячоу жорстокостi? Невже замало повiльноу смертi у муках на хрестi? В'язнiв так закатували, що тепер Клавдiя Прокула розпiзнавала ух лише за одягом.
Царський стрiй, аби його не зiпсувати, кат Пантера з бичованого завбачливо зняв. Одяг в'язня пiсля страти йде у спадок катовi. А царське вбрання, зрозумiло, чимало коштус. Його можна буде дуже вигiдно продати, якщо воно лишиться не пошкоджене. Про все слiд думати...
Сам Пантера, кремезний, посивiлий i пошрамований у численних побойвиськах ветеран, був оголений до пояса. Вiд зап'ястiв по лiктi у нього — нарукавники з товстоу шкiри: траплясться, що в'язнi зубами вгризаються в службову руку ката, а тому цей вправний робочий iнструмент слiд дбайливо оберiгати. Пантера раз у раз здiймав над головою бич з гiпопотамовоу шкiри. Опiсля кожного лункого виляску зривався радiсний вереск:
— Молодця, Пантеро! Дай ще!
— Нагадай синочковi, хто його справжнiй татусь!
— Пiлате, розiпни приблудка повiу i ката!
Трохи оддалiк, бiля самоу стiни Преторiу, височiв у повному бойовому обладунку Веселий Герман. Вiн притискував ногою другого в'язня в темному, брудному дрантi. Вар-Авва, якому несподiвано випала воля, лежав долiлиць. Пiд грубезною стопою рудого велета з Рейну розпластаний в'язень не в змозi був i ворухнутися. Йому неймовiрно пощастило: двос його спiльникiв будуть розiпнутi на Голгофi разом з Назаресм...
Чи довго ще триватиме це огидне видовище?
Нiби почувши невисловлене молiння дружини, Понтiй Пiлат пiдняв руку i гаркнув:
— Кiнчай!
Однак було в усiй цiй каральнiй виставi якесь протирiччя, якась контрастна невiдповiднiсть, якийсь очевидний нонсенс. Несумнiвно, очi Клавдiу Прокули бачили це протирiччя, вона чуттсво вiдчувала невiдповiднiсть, але не могла зафiксувати цей нонсенс думкою. Не спроможна була дати собi ради. I це ще дужче уу дратувало.
Тим часом Пантера знову одяг катованого в розкiшне царське вбрання. Вiн дбайливо обв'язав приреченого пiд пахвами мiцною линвою, щоб, бува, не впав на шляху i не попсував коштовний одяг. Кiнцi линви дав у руки двох вершникiв, якi затиснули злочинця мiж кiньми i зовсiм затулили вiд очей. Потiм кат Пантера пiд загальний смiх виловив з тлуму якогось пентюха i звелiв йому на власному горбi тягти до Голгофи хрест засудженого. Двос рiзунiв з секти "кинджальникiв", на яких не поширилася Пiлатова амнiстiя, несли своу хрести самi: за ухнс дрантя Пантера не потерпав.
Хресна процесiя, з обох бокiв оточена вервечками легiонерiв, рушила в напрямку до Голгофи. Юрба з галасом посунула услiд. Майдан швидко спорожнiв.
— А цього, — вказав Веселий Герман на причавленого його стопою, викиньте за найближчi ворота. Негайно! Щоб i духу його в мiстi не було...
Двос воякiв пiдхопили знемiчене тiло i волоком потягли до брами царя Давида, циклопiчнi вежi якоу громадилися над будiвлями неподалiк.