Слідство триває

Сторінка 7 з 13

Нестайко Всеволод

Віктор Олександрович. Чому не задумувались? Я знаю, тут колись жили ковалі.

Дмитро Миколайович. Які ковалі?

Віктор Олександрович. Ну, ті, що кували… щось залізне.

Дмитро Миколайович. От-от!.. Це була споконвічна ковальська слобода. Тут кували зброю для козаків-запорожців. І в шістнадцятому сторіччі, і в сімнадцятому, і у вісімнадцятому…

Віктор Олександрович. Ти диви!

Дмитро Миколайович. І от у перервах між операціями, лежачи тут, у саду, почав я думати про це. І загорівся ідеєю створити краєзнавчий музей Ковалівки. І коли трохи оговтався… Добре, вільного часу було досить… Я ж пенсіонер… За станом здоров’я.

Віктор Олександрович. Ну-у?!

Віра Василівна. Тимчасово.

Дмитро Миколайович. Все у цьому житті тимчасове. Першими експонатами стали запорозькі шаблі, піки, перначі — цілий арсенал, знайдений, коли рили котлован для отого дев’ятиповерхового будинку. А потім пішло-поїхало. Книжки, де згадувалася наша Ковалівка, картини, гончарні вироби, старі фотографії, предмети побуту. Клопоту було — не кажи. Церкву хотіли ж спочатку зносити. Непридатна будівля, аварійний стан. А потім підключилася Вірочка з своєю газетою. Шефство узяло БМУ-4, учні Надії Іванівни. І на громадських засадах, по суботах, неділях… Молодці хлопці! А коли відбудували, організували музей, прийшли якось школярі. Розцвірінькались. Прислухався я — акустика чудова! Вміли наші предки будувати храми.

Віра Василівна. А дітей ти ж знаєш, як він любить.

Дмитро Миколайович. І майнула в мене думка: а що як організувати тут дитячий хор? Я ж музучилище закінчив, сам у хорі співав колись. І взагалі захотілося хлопців якось зацікавити, підлітків. З нічого робити вони ж бозна-чим займаються. І взявся. І знаєш, сам захопився. Ми розкопали такі народні пісні українські! Ну й сучасних, звичайно, співаємо. У мене там є один хлопчик. Дмитрик. Тезко. Ти б його послухав!

Віра Василівна. Це його улюбленець. Справді хороший хлопець.

Дмитро Миколайович. Це він мав прийти. У нього мати зараз в лікарні. Сьогодні її день народження. Магнітофон хотів узяти. Там запис, він співає: "Хай завжди буде мама!"

Віктор Олександрович. А-а!

Дмитро Миколайович. І чогось не прийшов. Що таке?

Віра Василівна. Ну, значить, не зміг. Щось перешкодило. Може, ще прийде. Піду гляну, як там справи. Треба вже, мабуть, на стіл накривати. (Йде у будинок.)

Дмитро Миколайович. У нас сьогодні теж іменини. Будеш почесним гостем.

Віктор Олександрович. Та ти що? А хто іменинник?

Дмитро Миколайович. Родичка Надії Іванівни. Любочка. Приїхала вступати до університету, але… на жаль… Ну, і залишилась. Надія Іванівна ж…

Віктор Олександрович. Ой! А я все пороздавав.

Дмитро Миколайович. Нічого. Наріжемо квітів. Ти ж у нас майже генерал. Окраса будь-якого свята. Сам подарунок.

Віктор Олександрович. Смієшся. Кепкуєш, як завжди.

На ганок виходить Любочка з кошиком у руці.

Дмитро Миколайович. А от і вона! Познайомтесь. Це мій друг дитинства. Віктор Олександрович. Професор. Доктор наук. А це Любочка.

Любочка. Продавщиця.

Віктор Олександрович. Дуже приємно! (Потискає Любочці руку.) Така красуня! Вітаю вас з днем народження! Мені Дмитро Миколайович сказав. Якби знав, привіз би вам щось цікаве. Та це ми ще виправимо.

Любочка. Ой! Що ви? Дякую! Нічого не треба. Буду дуже рада. У мене ще ніколи на дні народження не було професорів. Я їх завжди уявляла собі старенькими, лисими, в окулярах. А ви…

Дмитро Миколайович. Улюбленець студенток, аспіранток і лаборанток.

Любочка. Вибачте. Я зараз швиденько збігаю у гастроном, дещо прикуплю. І будемо зразу накривати на стіл. (Вибігає.)

Віктор Олександрович. Гарна дівчина. Просто красуня.

Дмитро Миколайович. Дев’ятнадцять років! Вік кохання, весни і щастя.

На ганку з’являється схвильована Віра Василівна.

Віра Василівна. Надії Іванівні погано! Треба викликати "швидку".

Дмитро Миколайович. Що таке?

Віра Василівна. Ми виймали пиріг. Вона нахилилася. Я ледве встигла її підхопити. Мабуть, сердечний спазм. Митю! Швидше!

Дмитро Миколайович (поспішливо шукає в кишенях). Двох копійок, здається, нема.

Віктор Олександрович. На! Я вчора наміняв. (Дає.)

Дмитро Миколайович. О! Спасибі! (Біжить за лаштунки.)

Віктор Олександрович. От тобі й… Віра Василівна. Отаке життя! Ніколи не знаєш, що трапиться за хвилину.

Входить Вася.

Вася. Здрастуйте. А… де Люба?

Віра Василівна. Тільки що…

Віктор Олександрович. Побігла щось купити.

Віра Василівна (Васі). Ти без квітів… Щось трапилося? Блідий, губи тремтять.

Вася. Так… Трапилося…

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

Та ж сама декорацій. На ганку у плетеному кріслі сидить Надія Іванівна. Дмитро Миколайович, Віктор Олександрович, Віра Василівна і Любочка накривають на стіл.

Віктор Олександрович. І нащо я, Дуремар, виливав "Білого коня"? Такий напій!

Віра Василівна. Дякуй, що я врятувала половину.

Віктор Олександрович. Дякую! Визнаю помилку! Повністю.

Надія Іванівна. І я… Замість іменин ледь похорон вам не організувала. Не гнівайтесь. Більше не буду, як казали мої учні. Пробачте старій вчительці.

Дмитро Миколайович. Як ви себе почуваєте?

Надія Іванівна. Та нічого. Вкололи, повітря свіжого ковтнула — і живу, як бачите.

Любочка. Може, все-таки відмінимо? Бабо Надю?

Надія Іванівна. Ні! Ні в якому разі! Але на стіл я, звичайно, не сяду. Пробачте. От де тільки твій Вася? Міг би вже й прийти.

Віра Василівна. Він, між іншим, прибігав. Сказав, щось там у них трапилося. І побіг, нічого не пояснивши.

Дмитро Миколайович. У них щодня щось трапляється. Така робота.

Любочка. Ну й не треба! Не будемо чекати. Обійдемося без нього. Тетяна Михайлівна зараз прийде і сядемо.

Надія Іванівна. Піду вже ляжу. Щоб своєю присутністю не навіювати вам непотрібних думок.

Віра Василівна. Давай, Вітю, допоможемо Надії Іванівні. Заодно приготуєш свій фірмений салат. А я подивлюсь. Щоб запам’ятати.

Віктор Олександрович. Нема питань! Рецепт мого салату, щоб ви знали, надрукував польський журнал "Пшекруй": "Салатка пана професора з Москви".

Дмитро Миколайович. Ну-у!

Віктор Олександрович. А ти думав! Це, може, моє безсмертне творіння. Всі лекції забудуться, а салат житиме й тішитиме мільйони трудящих країн соціалістичної співдружності. (Разом з Вірою Василівною веде Надію Іванівну у будинок.)