Надія Іванівна. Несерйозна ти людина. Твій жанр — водевіль. Оперетка. Музкомедїя. Ти пішов не по тій лінії.
Дмитро Миколайович. Якщо в життя одібрати водевіль, комедію, гумор, життя може перетворитися на суцільний реквієм. Бо життя рано чи пізно закінчується смертю.
Входить Віра Василівна (з папкою)
Віра Василівна. А от і я! (Дмитру Миколайовичу.) Як ти себе почуваєш?
Дмитро Миколайович. Прекрасно! Співаю. А Надія Іванівна мене за це критикує. А як у тебе? Перебудовуєш торгівлю?
Віра Василівна. Та перебудовую. І знаєте, сьогодні вже дзвонили. "Віро Василівно! Італійськими чобітками не цікавитесь? Шойно одержали". Завсекцию універмагу. Я колись про неї писала.
Дмитро Миколайович. О! Вже дізналися!
Віра Василівна. Але як? Я ж тільки позавчора одержала завдання писати про універмаг. Ніде ще не була, ні з ким по суті не говорила. Тільки подзвонила в торгвідділ міськради, спитала телефони.
Надія Іванівна. У них зв’язки — будьте певні! Мені так не подобається, що Любочка… (Махає рукою.) А!
Дмитро Миколайович. Та це ж тимчасово! Щоб зачепитися.
Надія Іванівна. Може так зачепитися, що й не відчепиться.
Віра Василівна. Так. Це засмоктує… Дурні гроші. Ти мені — я тобі… Поки існує дефіцит, працівники торгівлі житимуть краще, ніж працівники освіти.
Дмитро Миколайович. Та годі вже вам!. Не чіпайте вже дівчину. Вона й так напереживалася після того вступу.
Віра Василівна. Ну, гаразд. Не будемо сперечатися. Я голодна, як не знаю хто. (Заходить у будиночок.)
Дмитро Миколайович (кричить їй навздогін). Каша під подушкою! Борщ на плиті! Курка в духовці! (Надії Іванівні.) Зараз повісимо лампіон (Злазить на стіл, починає прив’язувати до гілки ліхтар.)
Вбігає Дмитрик.
Дмитрик. Добрий день!
Надія Іванівна. Здрастуй, синку!
Дмитро Миколайович. Про вовка помовка. Здоров!
Дмитрик (Дмитру Миколайовичу). О! А чого ви на стіл залізли?.. Вам же не можна!
Дмитро Миколайович. Та от… треба ліхтар причепити.
Дмитрик. Давайте я, давайте! (Вискакує на стіл, забирає ліхтар у Дмитра Миколайовича.) Я вмію, не бійтесь. А ви злазьте, злазьте!
Надія Іванівна. Ех! Це я винна. Не треба було пускати.
Дмитро Миколайович. Та що ви, їй-богу! Робите з мене… (Злазить зі стола.)
Дмитрик. Ну ви ж… Гарний ліхтарчик! (Прив’язує ліхтар до гілки.)
Дмитро Миколайович. Ще дореволюційний. Вчора у сараї знайшов. Думаю, може, для музею нашого згодиться. Але один день хай тут повисить. У нас завтра іменини.
Дмитрик. О! І у нас. Мама іменинниця завтра.
Дмитро Миколайович. Ти диви. Який збіг. А я, грішник, люблю іменини, взагалі свята. З дитинства. Люблю, коли люди сидять за столом, у всіх піднесений святковий настрій, всі розповідають щось цікаве, жартують, сміються, говорять один одному хороші слова, побажання… "Пропоную тост за мого друга, прекрасну людину, гордість нашого колективу!" Гарно!
Надія Іванівна. За столом люди справді гарно говорить один про одного. І ще… на поминках…
Дмитро Миколайович. Про поминки не будемо… А пам’ятаєте, Надіє Іванівно, скільки за цим столом було сказано хороших слів, скільки жартували, співали, сміялися…
Надія Іванівна. Вже що-що, а говорити вміли! Будьте певні! І твій батько, і Вячеслав Станіславович, і Богданчик… А ще раніше і мій покійний чоловік, і… Шурик. Шурик теж був дуже дотепний. І ніколи ніхто нікого не намагався образити. Якщо насміхалися, то самі з себе.
Дмитро Миколайович. Так-так. А пам’ятаєте, приходив Борис Мокрицький, актор. З периферійного муздрамтеатру. Співав. "Погляньте тут, погляньте там, як воно здається вам…"
Надія Іванівна. І розповідав сороміцькі анекдоти та різні театральні плітки. Фу!
Дмитро Миколайович. А ти, Дмитрику, любиш свята?
Дмитрик. Аякже! Хто ж їх не любить!.. Який у вас літачок симпатичний на даху! Я й не помітив.
Надія Іванівна. Тобі подобається?
Дмитрик. Клас!
Надія Іванівна. Це мій Шурик зробив. Ще до війни. Флюгер. І пропелер крутиться.
Дмитрик. Здорово!
Надія Іванівна. Була така пісня до війни: "Пропеллер, звонче песню пой! Неся распластанные крылья…"
Дмитро Миколайович (підспівує). "… за вечньїй мир в последний бой летит стальная эскадрилья…"
Надія Іванівна. Улюблена пісня Шурика. Він мріяв стати льотчиком. Але його не взяли. Через короткозорість. Він загинув піхотинцем.
Дмитрик. Я теж, коли був маленький, мріяв стати льотчиком, навіть космонавтом. І теж нічого не вийде.
Надія Іванівна. Чому?
Дмитрик. Мама не хоче. Боїться. Каже, що не переживе — щодня хвилюватися. Хоче, щоб я став біологом. Як тато. А раз мама не хоче… Що ж, біологом теж непогано. Вавилов, Дубинін, Тимофєєв-Ресовський… Хоча літати — це… (Зітхає.) Ну, все! По-моєму, тримається добре. (Злізає зі стола.)
Надія Іванівна. Чого ти хвилюєшся? Ти, може, знаменитим співаком станеш.
Дмитро Миколайович. Не виключено.
Дмитрик (махає рукою). Та ви що! Яким співаком!
Надія Іванівна. А що? Ми ось щойно слухали.
Дмитро Миколайович. Те, що я вчора записав.
Дмитрик. А-а… Дмитре Миколайовичу! Я саме хотів вас попросити.
Дмитро Миколайович. Що?
Дмитрик. Тільки як не можна… Я не ображусь. Чесне слово!
Дмитро Миколайович. Говори! Що таке?
Дмитрик. Розумієте, мама… в лікарні.
Дмитро Миколайович. Я знаю.
Дмитрик. Операцію мають робити. Тато каже, нічого страшного, але… я так хвилююсь.
Дмитро Миколайович. Ну, ти не поспішай хвилюватися. Вже яку я операцію переніс, а нічого, бач, бігаю. Та ще й співаю. Отже…
Дмитрик. Я, звичайно, розумію, але..
Дмитро Миколайович. А що ти хотів? Давай!
Дмитрик. Якщо можна було б… ваш магнітофон. І касету. Буквально на дві години. Завтра. Мамі в лікарню… Та коли у вас теж іменини…
Дмитро Миколайович. Ні. Нам цей магнітофон на завтра буде не потрібен, у Любочки є свій. І касети з записами. Бери! Ти молодець! Добре придумав. "Хай завжди буде мама!" Кращого подарунка на день народження у лікарні і не вигадаєш. Молодець! Бери!
Дмитрик. Та ні, я завтра. Якщо можна? Перед лікарнею заскочу. А потім одразу принесу. Не бійтесь, я обережно. Я вмію. У нас теж є. Але зіпсувався. Тато збирався віднести у майстерню. Та зараз не до цього.
Дмитро Миколайович. Та бери! Чого бігати?
Дмитрик. Ні-ні. Я зараз не додому. Мені ще в деякі місця треба. У магазин, пральню, хімчистку… не хочу ризикувати. Все-таки японський. Не дай боже…