— Це добре,— відповів Слідопит, удаючи, ніби повірив його поясненням.— Мій брат поступив розважливо, але ж за ним пішла і його дружина?
— А хіба дружини блідочолих не йдуть за своїми чоловіками? Невже Слідопит не озирнувся б назад, щоб подивитися, чи йде за ним та, котру він кохає?
Ці останні слова були звернені до Слідопита саме в ту хвилину, коли душа його була найдужче схильна піддатися їхньому впливові, бо образ Мейбл, лагідної та вірної, заполонив усі його помисли. І тускарора інстинктивно відчув, що його виправдання переконали Слідопита, хоч і не здогадувався чому; він стояв, зовні спокійний, і з гідністю чекав інших запитань.
— Що ж, це цілком природно, і з цим не можна не погодитися,— відповів йому непомітно для себе по-англійському Слідопит, переходячи з однієї мови на іншу, залежно від почуттів та характеру вислову.— Це цілком можливо й цілком природно. Дружина таки піде за чоловіком, якому поклялася у вірності, а чоловік і дружина — то одна плоть. Мейбл, певне, теж пішла б за сержантом, якби він опинився у такому становищі і змушений був так відступати; нема жодного сумніву, що така щиросерда дівчина пішла б також і за своїм чоловіком. Твої слова чесні, приємні для вух і, здається, правдиві, тус-кароро. Тільки чому це мій брат не повертався так довго до форту?., його друзі не раз думали про нього, але так і не дочекалися його.
— Якщо олениця біжить за оленем, то чому б оленеві не бігти за оленицею? — посміхаючись, відповів тускарора й багатозначно поклав своєму допитувачеві пальця на плече.— Дружина Гострої Стріли пішла за своїм чоловіком, тож цілком правильно, що Гостра Стріла пішов за своєю дружиною. Вона заблукала, і її примусили готувати їжу в чужім вігвамі.
— Я зрозумів тебе, тускароро. Дружина потрапила в руки мінгів, і ти, напевно, шукав її сліди?.
— Слідопит бачить причину так добре, як вій бачить мох на деревах. Це дійсно так і було.
— А давно ти визволив дружину і, яким чином це тобі пощастило зробити?
— Два сонця тому. Червнева Роса ту ж мить і втекла, як чоловік шепнув їй про стежку.
— Так, так, все це схоже на чисту правду,— так і мало було бути між подружжям. Але скажи, тускароро, як це ти добув пірогу і чому ти поплив до річки Святого Лаврентія, а не до залоги?
— Гостра Стріла знає, де — його, а де — чуже. Ця пірога — моя, я знайшов її на березі біля форту.
"Теж схоже на правду: адже човен повинен же комусь належати, а індіянин ніколи не обмине того, що погано лежить. Одне тільки дивно: як це ми могли не помітити ні його самого, ані його дружини: адже пірога повинна була вийти з річки раніше нас".
Ледве ця думка промайнула в голові провідника, він тут-таки звернувся з запитанням до іидіянина, на яке той відповів так:
— Слідопит знає, що воїнові іноді буває соромно. Батько міг би запитати про свою дочку, а що я відповів би на це сержантові? Тому я послав Червневу Росу по пірогу, і ніхто не здибав моєї дружини, а тускарорській жінці не вільно встрявати в розмову з чужим чоловіком.
Все це теж здавалося досить правдоподіб-
но
ним і відповідало характерові та звичаям ін-діян. Як було заведено, Гостра Стріла отримав половину платні за супровід Кепа та, Мейбл ще до того, як вони вийшли на Мо-гаук, і" те, що він зараз мовчав за решту платні, теж ніби було доказом його добропорядності й поваги до прав кожної сторони, в чому моральні якості індіян не поступаються моральним якостям білих. Отож, з погляду провідника, Гостра Стріла поводився й тут чемно і пристойно, хоча, як на нього самого та з його щирістю, то він скорше пішов би був до сержанта й розповів усю правду. Але, бувши добре обізнаний з натурою індіян, він не вбачав нічого— незвичайного в тому, як повівся Гостра Стріла.
— Твої слова, Гостра Стріло, течуть, як вода з гір,— відповів Слідопит після короткого роздуму,— і я вбачаю в них правду. Ти вчинив так, як на твоєму місці вчинив би кожен червоношкірий, хоча навряд чи так вчинив би блідочолий. Ти, певне, боявся побачити батька дівчини в горі?
Гостра Стріла мовчки схилився, ніби на знак згоди.
— Ще одне хай скаже мені брат мій,— продовжував Слідопит,— і тоді між його вігвамом та міцним будинком інгіза більше не буде хмари.— Якщо мій брат розвіє цей туман, друзі дивитимуться на нього, як він сяде біля свого багаття, і він побачить, коли вони відкладуть набік свою зброю і забудуть, що вони воїни. Чому ніс піроги Гострої Стріли дивився на Святого Лаврентія, де, крім ворогів, нікого нема?
— А чому Слідопит та його друзі дивилися туди ж? — спокійно запитав тускарора.— Тускарорі можна теж дивитися в той бік, куди дивиться іигіз.
— Ну, якщо казати правду, Гостра Стріло, то ми тут ніби в розвідці... Тобто, я хочу сказати, плаваємо; іншими словами — несемо королівську службу, і ми тут по праву, хоч, може, й не маємо права казати, чого ми саме тут.
— Гостра Стріла побачив великого човна, а він любить дивитися в обличчя Прісній Воді. Він плив увечері до сонця, повертаючись до свого вігваму, але, побачивши, що молодий матрос повертає в інший бік, поплив і собі за ним: адже Прісна Вода й Гостра Стріла вкупі йшли останній раз по сліду.
— Все це, мабуть, таки правда, тускаро-ро, а тому будь нашим гостем. Покуштуєш з нами оленини, а потім кожен попливе своїм шляхом. Сонце сідає за спиною, і кож-ен з нас пливе швидко, і мій брат може запливти далеко від того місця, куди йому треба, якщо не поверне вчасно назад.
Тепер Слідопит підійшов до своїх і переказав їм усе те, що вивідав у індіянина. Сам він ніби й схильний був вірити Гострій Стрілі, але разом з тим вважав за потрібне вжити й запобіжних заходів проти людини, до якої він відчував неприязнь. Проте його слухачі
(окрім Джаспера) були набагато менше схильні вірити поясненням Гострої Стріли.
— Цього молодчика треба негайно закувати в кайдани, шуряче!—запропонував Кеп, щойно Слідопит закінчив свою розповідь.— Ми повинні одразу ж передати його в руки поліційного інспектора, якщо у вас взагалі такі бувають на прісній воді, і в першому ж порту віддати його в руки військового суду!
— Я вважаю за найдоцільніше затримати цього чолов'ягу,— сказав сержант,— а в кайданах нема потреби, доки він у нас на палубі. Вранці ж розберемося з ним.