— Він упав мертвий обіч мене,— тихим і сумним голосом відповів сержант.— Що й казати, нас усіх покарано за наші помилки.
'— Ні, ні, не кажи цього, сержанте; я тебе зовсім не звинувачую! Ніхто ще не досягав у цих експедиціях таких успіхів, як ти зі своїм загоном, і я ніколи в житті не бачив так мистецьки проведеного оточення ворога, як це зробив ти. А як ти зі своїм човном пішов прямо на їхню гаубицю — ні, самому Ланді-ще треба повчитися в тебе!
Очі сержанта на мить прояснилися, а на обличчі з'явився навіть вираз гордощів за здобуту військову перемогу, щоправда, не більший, ніж того заслуговувала операція, в якій сержант виконував головну роль.
— Так, це було непогано зроблено, друже мій,— відповів він: — ми штурмом захопили їхній дерев'яний бруствер.
— Це було славно зроблено, сержанте, хоча, коли говорити правду, боюся, що тепер ці кляті волоцюги знову заволоділи своєю гаубицею. Але то нічого, не думай про те, сержанте; намагайся викинути з голови все неприємне, що мало місце в експедиції, і думай тільки про те, що робить тобі честь. Це зараз тобі найбільше потрібне і для тіла, і для душі теж! Якщо ворог знову заволодів гаубицею,— що ж, він тільки повернув собі, що мав, і стати на заваді цьому ми не могли. Проте блокгауз усе-таки й досі наш, і навряд чи вони заволодіють ним — хіба що спалять, скориставшись темрявою. Так от, я з Чингачгуком розлучився миль за десять від острова, бо ми вважаємо за краще не підходити без належної остороги навіть до свого поста. Що потім сталося з Чингачгуком — не скажу; правда, Мейбл каже, ніби бачила його в одній з проток, і я не сумніваюся, що благородний делавар виконує свій обов'язок, хоча його тут поблизу й не видко. Згадаєш мої слова, сержанте: перш ніж усе це скінчиться, ми ще почуємо про його діла, і то неодмінно в найкритичнішу для нас мить. О, Змій таки й справді мудрий і доблесний вождь; нема такого білого, який не позаздрив би його чеснотам, хоча, правду кажучи, рушниця його все-таки б'є не так влучно, як "олепебій". Так от, підпливаючи до острова, я, по-перше, не помітив диму, і це примусило мене відразу насторожитися: адже хто-хто, а я знаю, що солдати п'ятдесят п'ятого не такі вже мети-ковані, щоб палити багаття без диму, скільки б їм не товкмачили, що то небезпечно. Отож я став пильніший, а тут ще наткнувся на того гаданого рибалку, про якого я оце розповів тут Мейбл, І всі їхні пекельні витівки постали переді мною мов на долоні. Що й казати, сержанте, у мене перш за все майнула думка про Мейбл, і, коли я довідався, що вона в блокгаузі, я прийшов сюди, щоб або врятувати її, або вмерти разом з нею.
Батько вдоволено перевів погляд на дочку, а Мейбл, на подив собі, раптом відчула, як у неї завмирає серце від думок про зовсім іншого — і це в той час, коли, здавалося б, усі її помисли мусили бути приковані лише до тяжкого батькового стану. Коли ж батько простяг їй руку, вона ніжно взяла, поцілувала її і, впавши на коліна, заридала так, що, здавалося, її серце от-от не витримає і розірветься.
— Мейбл,— твердо промовив батько,— така воля божа. Нема чого обманювати ні тебе,
ні себе. Мій час настав, і мені втішно, що я помираю, як солдат. Ланді віддасть мені належне, бо наш добрий Слідопит розповість йому, що було зроблено і як це все повернулося. Ти ще не забула нашої останньої розмови, дочко?
— Ні, тату, мабуть, мій час теж прийшов! — вигукнула Мейбл, якій здавалося, що краще й самій померти в цю мить.— Адже надіятися на врятування я не можу, і було б краще, якби Слідопит залишив нас тут, а сам повернувся з сумними вістями до залоги, доки ще не пізно.
— Мейбл Дангем! — з докором промовив Слідопит, ніжно взявши, однак, її за руку.— Я не заслужив цього! Знаю, що я неосвіче-ний, неотесаний і недоладний...
■ — Слідопите!
— Гаразд... Гаразд... Забудемо це. Ви не мали того на оці; ви не могли так подумати. Вести зараз балачки про втечу — марна річ, тому що.сержанта не можна зрушувати з місця; а блокгауз треба вдержати за всяку ціну. Може, Ланді якось довідається про наше лихо й пришле нам допомогу і ми ще вирвемося з облоги.
— Слідопите, і ти, Мейбл!..— промовив сержант, пересилюючи страшний біль так, що в нього аж холодний піт повиступав на обличчі.— Підійдіть обоє до мене. Сподіваюся, ви порозумілися між собою?
■— Тату, не кажіть нічого про це... Все буде так, як ви бажаєте!
— Слава богу! Дай мені .свою руку, Мейбл!.. Ось, бери її, Слідопите!.. Я не можу віддати тобі по-іншому за таких умов свою дочку. Вірю, що ти їй будеш добрим чоловіком. Не відкладайте одруження через мою смерть. Десь наприкінці осені приїде до форту священик, і хай він вас одразу й повінчає. Мій шуряк, якщо він ще живий, захоче, мабуть, повернутися на свій карабель, і тоді за бідну дитину нікому буде й заступитися. Мейбл, твій чоловік був моїм другом, а це буде, сподіваюся, хоч якоюсь утіхою для тебе...
— Звірся на мене, сержанте,— докинув Слідопит.— Доручи це діло повністю мені, і, можеш не сумніватися, я виконаю все, як твою останню волю. Повір, усе буде зроблено так, як треба.
— Я цілком... цілком у всьому покладаюся па тебе, мій вірний друже, й уповноважую тебе в усьому діяти так, як діяв би я... Мейбл, дочко моя... подай мені води... ти ніколи не будеш жалкувати за цю ніч. Благословляю тебе, донечко моя... Хай благословить тебе1' і хай заступиться за тебе Всевишній!
Батькова ніжність невимовно схвилювала щиросерду дівчину, і в ту мить їй здавалося, що її майбутній шлюб з мисливцем скріплений такою урочистістю, святішою за яку не могла бути й церковна церемонія. Одначе на серці в Мейбл було так тяжко, ніби на ньому лежав камінь, і їй здавалося, що смерть була б для неї великим щастям. По тому настала недовга пауза, після якої сержант уривчастими фразами коротко розповів про все, що відбулося після того, як він розлучився із Слідопитом та делаваром. Знявся, мовляв, сприятливий вітер, і замість того, щоб ночувати десь на острові, як було спочатку домовлено, він вирішив не зупинятися і ще звечора прибути на пост. Сержант був певен, що він підплив би й висадився непомітно, а отже якоюсь мірою уникнув би цього лиха, коли б не мілина неподалік одного з сусідніх островів, де, як видно, гамір солдатів, що сходили з човна, попередив ворога про їхнє наближення, давши йому можливість приготуватися до нищівної зустрічі. Висадилися ж вони, нічогісінько не підозрюючи, хоча були дещо й здивовані відсутністю вартового: до того ж вони залишили зброю в човнах, щоб передовсім знести на сухе ранці й провіант. Вогонь по них було відкрито з такої близької відстані, що, незважаючи на темряву, кожен постріл влучив у ціль. Всі солдати були скошені кулями; щоправда, двоє чи троє з них згодом повставали й кудись зникли, четверо ж чи п'ятеро були забиті на місці або, в кожному разі, померли через кілька хвилин від ран. Проте індіяни, всупереч звичаєві, чомусь не кинулися, здирати скальпів з мертвих. Сам сержант упав разом з усіма й почув голос Мейбл, коли вона вибігла з блокгауза, її несамовитий крик розбуркав у ньому батьківські почуття, котрі й надали йому сил приповзти аж до блокгауза, де він ще якось підвівся й зіперся на двері у той спосіб, про який була вже мова.