— Вибирай, яка тобі більше подобається.
Наташа взяла голубу.
— Таку тобі купувала і тітка Ліда?
— Мені таку, а собі червону.
Глєбов посадив Наташу на стілець, розгорнув цукерку.
— Ти їж, а я водички нап'юся. Добре?
Наташа відпустила його.
Глєбов звернувся до буфетниці:
— Ви ніколи не бачили цієї дівчинки? — показав він на Наташу.
Навіть не глянувши в той бік, де сиділа Наташа, буфетниця відповіла:
— За роботою ніколи придивлятися до кожного.
Глєбов поговорив і з офіціанткою. Дівчина підійшла до Наташі ближче, пильно подивилася на неї.
— Мені здається… Це Лілина дочка?
— Чому ви так думаєте?
— Як чому? Лілька її приводила. І я ще тоді спитала у неї: дочка? А Лілька тільки засміялася…
Отже, "Лілька"… Не тітка Ліда, а Лілька? І ця офіціантка знає її.
— Ви повинні нам допомогти, — звернувся Глєбов до офіціантки. — Нам треба терміново відшукати Лільку.
Офіціантка стривожено подивилася на Глєбова, на Наташу.
— Що вона… підкинула її комусь? — запитала тихо.
— Зовсім не те. Але Лілька нам потрібна. Ви можете сказати, де вона живе?
Офіціантка відповіла ухильно.
— Де живе? На жаль, я цим ніколи не цікавилася. Лілька часто заходить сюди, от і все наше знайомство.
Старший лейтенант Глєбов показав дівчині своє службове посвідчення.
— Справа серйозна. Ви нам допоможете, правда? Розкажіть, яка вона? Як одягається?
Офіціантка пригадувала: Ліля ходить у сірій тілогрійці, синій спідниці, хромових чобітках, пов'язується хусткою. На обличчі в неї багато ластовиння.
— От вона нам і потрібна, — підтвердив Глєбов.
З розмови з Наташею він уже знав, як одягається тітка Ліда. Тепер йому було цілком ясно, що "тітка Ліда" і "Лілька" — одна і та ж особа.
Проте офіціантка знов і знов повторювала, що не знає, де живе Ліля. Глєбов чомусь не зовсім вірив їй, але що він міг зробити? Вирішив продовжувати подорож з Наташею, а офіціантку попередив:
— Скоро сюди приїде наш працівник, він звернеться до вас. Якщо сьогодні або завтра Ліля покажеться в буфеті, ви повідомите його.
Сіли в автобус. Вільних місць не було, і Глєбов пройшов з Наташею наперед.
— Нічого, — заспокоювала його Наташа, — то зразу багато людей, а потім усі повиходять. Ми з тіткою Лідою самі залишилися.
Це випадкове свідчення було своєчасним. Глєбов догадався, що Наташу везли до кінця маршруту.
— Ви не знаєте, де тут двадцять шоста школа? — на всякий випадок запитав Глєбов у кондукторки.
— Двадцять шоста школа?.. Через дві зупинки, на третій зійдете.
Отже, є в цьому районі двадцять шоста школа.
Глєбов знову розмовляє з Наташею. І Наташа, згадуючи про свою незвичайну подорож, розповідає про якихось військових, про високого дядька в "отакому капелюсі", про жовтий паркан…
— Це там жовтий паркан, де ви ночували?
— А де ж? Тільки там і був жовтий паркан. І кіт був… Кіт, — раптом згадує весело Наташа. — Такий смішний кіт. Розумієте, у нього двоє очей: одне чорне, друге біле.
Ось і остання зупинка. Далі автобус не йде. Всюди сніг, ним припорошені паркани, дерева. У снігу ледь помітна стежка.
— Он там. — Дівчинка показує на пагорб.
Там видно дим. Очевидно, за пагорбом будинки.
Пішли на пагорб і побачили кілька будинків, а за ними обгороджені високим парканом дерев'яні склепи. Біля паркана походжав вартовий.
— Ти й там побувала? — показав Глєбов дівчинці на вартового.
— Ні, туди не пускають. Там не можна, — і все ж дівчинка тягла його вперед.
Наблизилися до невисокого будинку по цей бік огорожі. Але паркан тут зовсім не жовтий.
— А жовтий паркан? — нагадує Глєбов Наташі.
— Та ви що?! Ось і жовтий паркан. — Вона показує на звичайні сірі дошки.
Зайшли у двір. Наташа відразу ж збуджено закричала:
— Он і кіт, бачите? На вікні сидить.
За шибкою справді був кіт. Навколо очей у нього чорні і білі густі ворсинки. Тепер його очі однакові, а якщо дивитися збоку, то може показатися, що одне око — чорне, а друге — білувате.
"Молодець Наташа!" думає про спостережливу дівчинку Глєбов.
На жаль, тут їм робити нічого: двері маленького будиночка на замку. Поріг припорошило, видно, що сьогодні сюди ніхто не приходив.
Глєбов вирішив одвезти Наташу додому. Вона, певно, стомилася, а невідомо ж, скільки доведеться чекати господиню, розшукувати нові сліди "тітки Ліди". Одно ясно; Наташа ночувала в цій хаті. "Тітка Ліда", чи Ліля, буде, кінець кінцем, знайдена…
На другий день Глєбов знову побував біля хатини. Кіт, як і вчора, сидів на вікні. Як і вчора, двері були на замку.
Довелося піти до сусідів.
Йому розповіли: у хатці живе колишній надстроковик. Він працює на заводі, живе сам. Додому вертається не кожного дня. Але під вихідний приходить обов'язково.
Чи не бачили тут молодої жінки з дівчинкою? Ні. Ніхто не бачив. Але Глєбову радять поговорити з військовими. Ті живуть ближче і частіше навідуються до колишнього старшини.
Хвилин через десять зав'язується розмова з військовими. Глєбов каже їм, хто він такий, і просить допомогти розплутати одну справу. Військові з цікавістю слухають його розповідь про історію, яка трапилася з Наташею.
— Дівчинка тут справді була, — підтверджують солдати. — І Лілю ми знаємо… Вірніше, її добре знає наш товариш. Та він, на жаль, зараз на посту.
Пригадують, що одного разу, приблизно тиждень тому, знайома їхнього товариша приїздила не сама, а з дівчинкою.
Глєбов терпеливо чекає, поки зміниться з поста Лілин знайомий.
Нарешті, той, кого чекали, прийшов. Високий, молодцюватий. Начальник караулу дає про нього хорошу характеристику.
Але солдат трохи ніяковіє. Ще більше дивується, як дізнається про Наташу.
— Це, значить, не її дочка, — дивується солдат. — Нічого не розумію.
Солдат не знає, де зараз Ліля. Лілина мати живе в селі, а Ліля тут, як вона казала, в робітничому гуртожитку.
Глєбов бачить, що солдат міг би більше сказати йому, але, очевидно, соромиться свого безпосереднього, начальника. Глєбов просить провести його до тієї хати, де ночувала Наташа. На порозі він запитує:
— Ви з Лілею дружите? І давно?
— Ще з весни, — признається солдат. — Вона мені подобається, і ми… вирішили одружитись, як тільки я демобілізуюся. Оце недавно нас повідомили — за тиждень відпустять. Я сказав Лілі, і тоді… — Глєбов бачив, що солдат сам чогось не може збагнути і тому хвилюється.