Може, тому й сприйняв він так гостро горе чужої сім'ї, що й сам не знав ніколи справжнього сімейного щастя?
Стривожене, смутне обличчя Галини Дмитрівни Левадної знову й знову виникало перед ним. Згадував її такою, якою побачив у першу мить — з засуканими рукавами, підперезаною синім фартухом. Щоки палахкотять, і на переніссі зібралися дрібненькі краплинки поту. І про хлопця думав — красень! Великі, як і в матері, виразні очі. Якби тільки не напускав на них холодного туману, не прищурювався на кожного без потреби…
Він, Молибога, щиро бажав Галині Дмитрівні добра і тому, думаючи про Валерія, мимоволі ставив на його місце Петра. Отакого б їй сина! У Петра і в гуртожитку висить над ліжком портрет матері-скромної сільської трудівниці.
* * *
Галина Дмитрівна дуже здивувалася, коли Федір Прокопович удруге привів людей з будівництва.
— Трудівнице моя, знову чуже переш, — показав Федір Прокопович на купу білизни біля ночов. — Бачу, бачу. Та ми, власне, не збираємося тобі заважати. Нам твій Валерій потрібен, за ним прийшли.
— Валерій?
— Еге ж. Дізналися ось товариші, що він з боксу розряд має. За тренера його хочуть…
— Який з Валерія тренер…
Микола Молибога втрутився в розмову.
— Нам, Галино Дмитрівно, аби почати, молодь зацікавити, — і, глянувши на здивовану жінку своїми нехитрими очима, признався. — Є надія, що і йому корисно з нашими хлопцями познайомитися. Правда ж, Федоре Прокоповичу?
Старий арсеналець згідливо хитнув головою.
— На будівництві професій, професій. А скільки машин — бульдозери, екскаватори, крани. Дивись, і Валерій якусь машину нагляне. Коротше кажучи, задумали ми, Галино Дмитрівно, ось яку справу…
І Федір Прокопович почав розповідати, з чим навідалися до нього оці двоє — Микола Павлович і Петро. Відтак усе швидко з'ясувалося. Виходило, що бокс служитиме мотузочкою, яка, можливо, зв'яже Валерія з хлопцями-будівельниками. Ну, а далі вони ознайомлять Валерія з своїм життям, роботою…
Галина Дмитрівна, все ще дивуючись, уважніше почала приглядатися до гостей. Чому вони раптом зацікавилися долею Валерія? Невже знайдений у бліндажі лист так розворушив їхні серця?
Пригадала, Федір Прокопович не раз гаряче обіцяв приборкати Валерія і навіть лаявся з ним. А які наслідки?
Зупинила свій погляд на старшому з будівельників. Він сидів спокійно, зрідка допомагаючи якимсь словом Федорові Прокоповичу. Чітко окреслений профіль, високе чоло, прямий і гострий ніс, до синього блиску поголене підборіддя. Великі руки лежали на колінах, і на правій поблискував золотий перстень…
"Тепер ці… — продовжувала думати, похитуючи головою. — Один сам сім'янин, другий — дитина, як і Валерій; набридне їм, дуже швидко набридне опікати чужого та ще й неслухняного".
А вголос, коли Федір Прокопович нарешті змовк, сказала:
— Добрі ваші наміри… Не знаю, як і дякувати… Та одна біда — Валерій мій… — і не докінчила, не знайшла відразу потрібного слова. — Ось Федір Прокопович скільки часу і сил витратив, поки влаштував його у себе на заводі. А чим скінчилося? На весь "Арсенал" осоромився хлопець, прогульником став.
— Було, було… — підтвердив старий. — Мені теж додому дзвонили, красненько дякували за хрещеника.
— Ну от, чуєте… — Галина Дмитрівна заламувала пальці. — Не вірю я… Ніяк уже не діждуся, коли його в армію візьмуть. Може, хоч там…
— Ого! За ці два роки все з ним може трапитися. Спокусливого в житті багато, Галино Дмитрівно. І хибних стежок теж, — Федір Прокопович енергійно відсунув попільничку, яка стояла перед ним на столі. — Я так думаю, нехай оці добрі люди роблять, що надумали, нехай…
У двері постукали. Знову, як і того разу. Молибога згадав: "Це я навчила, так завжди стукав Михайло". У вухах Молибоги забриніли маршові такти…
— Син… — жінка провела руками по обличчю, ніби насухо вмилася, пішла відчиняти.
— Безневинно страждає, — кинув їй услід Федір Прокопович. — Любить його і боїться. Власної дитини боїться… Таке ви, добрі люди, чули?
Валерій раніше за матір з'явився в дверях. Плащ-пальто на ньому розстебнуте, в пухких губах — укорочена цигарка.
— Давні знайомі?.. Фізкультпривіт!
— А вони до тебе, Валерію… — поспішила пояснити Галина Дмитрівна.
— До мене? — обернувся до неї хлопець.
— Еге ж, справа є… — підтримав Левадну Федір Прокопович, але в тоні його відчувалася різкуватість.
Микола Павлович спокійно простягнув хлопцеві руку.
— Моє прізвище Молибога, не забув?
— Здається, ні, — погордливо виструнчився Валерій. — Чим можу служити?
Вони довго тисли один одному руки, наче випробовували, хто сильніший.
— А ти справді фізкультурник! — похвалив Молибога. — Недарма значок боксера носиш. Який розряд?
— Третій у напівсередній вазі. А хіба що?
Микола Молибога звернувся до Петра.
— Чув? Те, що нам треба!
— Ти хоч роздягнися, — нагадала мати.
— Встигну.
— Ми не самі від себе прийшли, — продовжував Молибога. — Мешканці гуртожитку послали. Як почули, що ти боксер, так і причепилися. Ідіть, кажуть, і попросіть, щоб і нас навчив. Дуже потрібне діло для будівельника — бокс!
Валерій стрельнув очима на Молибогу — не повірив, що той говорить серйозно. Потім подивився на матір. Ні, все ніби гаразд, з ним не жартують. Але сумніви не залишали його. Тоді він повернувся до наймолодшого, до свого ровесника Петра.
— А хто тобі сказав, що я боксер?
Петро не розгубився.
— Твоя мати ще при першій зустрічі… Ну, а як ти цигарки діставав, коли приходив на бліндаж дивитися, ми й значок побачили. Він у тебе над лівою кишенею причеплений…
Вогник самоповаги блиснув в очах Валерія. Губи ворухнула посмішка.
— Ну то як? — приязно запитав Молибога.
Валерій скинув пальто. Груди у нього зовсім не "боксерські", плечі округлі. Але над кишенькою піджака справді виблискує бронзовий значок. Федір Прокопович дивиться на Валерія, як завжди, скептично, а той спохмурнів, попрямував до столика в кутку кімнати.
— Ви що ж, думаєте, по блату у Валерія Левадного значок? Ось, дивіться… Документик… І ось… — розгортав перед гостями газети із звітами про зустрічі на рингу, показував зароблені почесні грамоти. — А на знімку пізнаєте? Хто це? Ну, переконалися? — задерикувато вимахував паперами перед носом Федора Прокоповича.