У той день, коли чекали Олега, Віра встала ще тільки розвиднілося. Прибирала, мила підлогу, готувалася, мов до свята. І все розмовляла з своїм сином про батька.
А Олега все не було. Тільки в другій половині дня сусідський хлопчина покликав її на вулицю, сказавши, що до неї хтось прийшов.
На розі вулиці стояв Олег. Він дивився на Віру очима, сповненими ненависті.
— Ти приїхав? Чому ж не йдеш додому?
Олег прогнав хлопця, який прийшов разом з Вірою.
— Маленьку розвідку зробив… Про те, як ти без мене жила, з людьми розмовляв…
— Ти про що?..
— Ну, ну, не викручуйся. Розкажи краще про кавалера з Подолу.
— Нема в мене ніяких кавалерів, Олег. Нікого нема. Ми з Сергійком чекали…
Він махнув рукою.
— Олега не одуриш… Я тебе наскрізь бачу…
І все пішло по-старому. Як і колись, Віра не зуміла відстояти свої права. Кинула роботу, школу. Він влаштувався кіномеханіком, скориставшись добутими у друзів документами. Цілий день дома, а ввечері — на роботу. Батьки купили Олегові нове пальто, костюм, модні туфлі. Олег відразу заявив, що почне збирати гроші на машину. Без машини йому і світ не милий…
Для Віри знову почалося життя під контролем, коли самій не можна і за поріг вийти, а як треба винести на свіже повітря дитину, то тільки з його дозволу. У таких випадках він сідав біля вікна і позирав на тротуар, де гуляла з хлопчиком Віра.
Вона ніяк не могла його зрозуміти. Чому він не довіряє їй? Чому стежить за кожним кроком? Навіть і тоді, коли з нею розмовляли сусідки, Олег потім допитувався, що вони їй говорили, про що розпитували. З його вуст часто зривалися образливі слова.
Якось Віра пішла до зубного лікаря і, не заставши його, вирішила зайти до своїх батьків.
Олег відразу ж, як прийшла, накинувся на неї.
— До кого ходила? З ким була? — схопив її і поволік у темну кімнату. — Зараз же признавайся!
Не хотів і слухати її пояснень. У нестямі шматував на ній плаття, зірвав з вішалки пальто, капелюшок, кофту. Рвав на шматки, примовляючи:
— Гола прийшла, гола й підеш! Голу вижену на вулицю…
Побачивши, що він схопив її туфлі, Віра, нарешті, закричала, вкладаючи у крик весь свій протест, весь біль ображеної душі.
— Не смій! Це я сама купила: за стипендію… Тоді Олег вихопив ніж, ударив ним Віру в груди.
… Пізніше, повернувшись з лікарні, де їй подали допомогу, Віра довго не могла заспокоїтись. Її било як в лихоманці. Прислухалася до розмови, яку в сусідній кімнаті вели з Олегом його батьки, і кожного разу здригалася, як тільки чула його голос. Тепер Віра вже розуміла, що вона боїться Олега. Так, боїться. І в лікарні не сказала правди, боячись його помсти. Їй і досі вчувалося погрозливе попередження: "Скажеш — обом нам кінець. Я слів на вітер не кидаю".
Тепер Олег ставився до неї ніби краще, хоч і не збирався вибачатися, не каявся. Без кінця повторював, що "дуже ревнивий", а, ревнива людина, мовляв, може піти на все. Здавалося, він намагався остаточно залякати Віру, зробити її слухняною, покірливою овечкою.
* * *
Додому Олег приходив пізно. Ніколи не давав ніяких пояснень — де був, чому затримався. Повертаючись уночі, довго вмивався, але так і не міг позбутися міцного запаху бензину і машинного масла. Це нагадало Вірі мотоцикли. Невже Олег знову займається ними?
Чим пізніше приходив Олег, тим більше тривожилася Віра. А він бувало світив лампочку в кутку кімнати, сідав біля столу спиною до Віри і щось виймав з кишень, а потім розкладав на столі.
Довго не насмілювалась Віра подивитися на стіл. А як їй хотілося! Як хотілося пересвідчитись, що вона помиляється, що мотоцикли — це лише плід її фантазії. Ні, ніяких грошей у Олега нема, то їй тільки так здається, що він інколи лічить гроші…
Ніч. Олега ще нема. Батько лягає пізніше за інших, і Віра чує, як він каже матері:
— Боюсь я за Олега. Щось він знову ховає від нас. Де можна бути так пізно?
"Ага, значить, не одна я тривожусь, — думає Віра, — і батьки вже помітили, і вони не сплять…"
Олег нарешті повернувся. Як завжди, довго мився в кухні.
Ось він, похитуючись, підійшов до стола і ввімкнув світло…
Віра навшпиньки підійшла до нього.
— Олег! Звідки це? — злякано запитала Віра. — Де ти взяв стільки грошей?
Він швидко обернувся до неї і п'яно підморгнув:
— Тсс. Цить, дурненька. Це наші гроші, всі наші!
— Де ти взяв? — ще раз запитала Віра.
Страшна здогадка налякала її; Віра стояла бліда, мов стіна.
— Ну, чого ти? Наші гроші, кажу, от і все. І не так їх уже й багато. Дві тисячі.
— Мотоцикли? Так? — намагалася добитись у нього правди Віра.
— Цить, кажу. — Олег тихенько пішов до дверей і причинив їх. Повернувшись, узяв Віру за плечі і силою посадив її на стілець.
— Ти за мене не бійся, я їх не вкрав! Хіба я дурень? Інші дістають, а я, моє діло реалізувати. Ніякої небезпеки, розумієш? А грошики… Ось вони!..
Олегове признання ще більше збентежило Віру. Мова йшла не про спекуляцію, а про щось гірше. Вона це тепер добре розуміла. Сиділа, як німа. Не знала, що казати, була в полоні страшних, безвихідних думок.
Мабуть, відчувши про що зараз думає Віра, зрозумівши її стан, Олег швидко склав гроші, загорнув їх у газету.
— Ти гляди, — суворо заговорив він до Віри. — Нікому й слова. Від тебе я ховатися не буду, не можу — ти моя дружина. Але знай: зрадиш — пощади не буде. — Він поліз у кишеню і, витягнувши звідти великий мисливський ніж, кинув його на стіл. Вона знала цей ніж. На лівій руці і на грудях поблизу серця у неї назавжди залишалася зроблена ним позначка…
Лягла і все прислухалася до чогось. Страшні картини проходили перед її безсонними очима.
Олег — злодій. Злодій! Яке страшне слово, і він сам їй признався: "Інші крадуть, а я реалізую". Хіба це неоднаково?.. Що їй робити?! Що робити?!
Вирішила відкрити таємницю його батькам. Вони старші, розумніші за неї… Може, вони зуміють вплинути на Олега, відвернуть жахливу загрозу…
… У вікно заглядав світанок.
Олег спав. Віра якимись зовсім іншими очима дивилася на нього. Потім пригорнула до себе Сергійка.
Ні, вона не може… Не може піти й сказати, що він приніс ці гроші… Треба ще поговорити з ним. Просити його, заклинати… Але виказати Олега? Ні. Тоді його арештують і засудять, а її… Її Олег або його спільники, яких вона навіть не знає, вб'ють. Що тоді буде з Сергійком?