Люда мовчала, вона не вірила Валерію. Ні про який лист не було мови. Чорнопудренко, почувши від неї, що Валерій у лікарні, і оком не моргнув. А може, він хитрував? Може, старий перевіряє її і Пилипа?
Поки що слово "міліція" не було Людою вимовлене, і Валерій не міг зрозуміти, чи справді вона нічого не знає, чи тільки робить вигляд.
Біля Поштової площі Люда звернула на набережну.
— Нам треба поговорити, Валерію. У мене є дуже важлива справа… Від того, як ти поставишся до неї, залежатиме все…
Валерій знову озирнувся. Від однієї думки, що вона навмисне заманює його до ріки, мороз пішов йому поза шкірою.
Засніжена набережна в цю вечірню годину, як завжди зимою, обезлюдніла. Ні рибалок, ні дітлахів з санчатами. Зрідка в бік моста Патона проїжджали автомобілі.
— Я далі не піду, — зупинився Валерій біля сходів річкового вокзалу. — Чого тобі треба, кажи.
— Що за тон! — підвищила голос дівчина. — Я зовсім не пізнаю тебе, Валерко… Ну, не захотів їхати — і не треба. Але тікати від мене… зникати. І тепер ще грубіяниш…
"Невже вона прикидається?"
— Хто тебе послав? Чорнопудренко?
— Ніхто! Я сама… Сама хочу востаннє поговорити з тобою. До біса всіх на світі чорнопудренків. Йому вмирати, а нам… мені жити хочеться, жити…
"Була, значить, в міліції… Починає каятися", вирішив Валерій.
Та він помилився. З дальшої розмови виявилося зовсім інше. Вона пропонувала йому тікати. Двадцять чотири золотих годинники — це капітал. З такими грішми вони влаштуються де завгодно.
Люда збуджено оповідала про Сочі, Гагри, при Ялту і Євпаторію, де вона бувала не один раз, де можна жити безтурботним птахом, аби гроші. А гроші у них будуть, ще й скільки! Сказала, що любить його, йому вірна… Якби не любила, то не ділилася б тим, що само ішло їй до рук…
Зрозумівши, що Люда справді нічого не знає про його розмови з майором, Валерій трохи заспокоївся. До свідомості дійшло нарешті, чого від нього вимагають. Людині слова про любов, вірність викликали у Валерія таке відчуття, ніби оце зараз він доторкнувся до чогось гидкого. Він з безжалісною іронією засміявся.
Дівчина замовкла. Потім подивилася на нього, як на божевільного.
— Ти що, хворий?!
Валерій грубо відповів:
— Здоровий, не бійся! Настільки здоровий, що міг би твого законного чоловіка в баранячий ріг зігнути. Ех ти, "племінниця" туфтова. Чоловіка "дядечком" величала…
Дівчина заніміла. Їй важко було зрозуміти, як це трапилося, коли і від кого встиг він почути про її шлюб з Чорнопудренком.
Постояла ще з хвилину, приголомшена, без'язика. Потім щось заклекотіло у неї в горлі, і Люда зірвалася з місця, побігла від нього, ні разу не озирнувшись.
* * *
Микола Павлович віддав майорові Костюку аркушик, на якому, ніби на телеграфному бланку, наклеєно рядки тексту. Не треба довго придивлятися, щоб зрозуміти; кожна літера вирізана окремо. Текст цієї оригінальної "телеграми" був такий: "Перша Рукавичко, не забувай закон "ЗВУМ".
— Папірець підкинули Левадним, — пояснив Молибога.
— Валерія залякують. Цього треба було чекати. На жаль, Валерій порвав зв'язки з ними в такий момент, коли треба було діяти навпаки. Тепер і до себе викликав підозру, і їх примусив діяти обережніше… Де він?
— Зараз на роботі. Я вирішив було запросити Валерія до себе в гуртожиток. Але мати знає про цю записку і не хоче відпускати сина. Особливо турбує її ніч…
— Зрозуміло… Ех, матері, матері… Скільки горя, скільки неприємностей приносять інколи рідні діти! — майор Костюк дістав з папки, яка лежала перед ним, мініатюрне фото красивої дівчини в білому. — Ось ваша Люда… три роки тому — легковажне, пустотливе дівча курортного міста, принципова противниця навчання і будь-якої праці. Далі — коханка одного ювеліра, дружина моряка далекого плавання, коханка концертмейстера філармонії. Минув рік — і не стало ні того, ні другого, ні третього, а вона вже з четвертим, з Чорнопудренком. У свій час мати, і вчителі, і комсомол не помітили, на яку хибну стежку стала дівчина, а тепер… "племінниця" опинилася на порозі злочину. Щоправда, ми не дамо переступити їй цього порога… Та, на жаль, найкраща пора Людиного життя — юність проминула у неї, як страшний сон. І найбільше нещастя Люди в тому, що вона, здається, цього не розуміє. Ось які справи… Через два-три дні ми візьмемо і Чорнопудренка, і ще декого. Ми візьмемо їх, як кажуть, на гарячому. А поки що бережіть Валерія… Як же ви з ним домовилися?
Микола Павлович чомусь зніяковів.
— Вони мене до себе запросили… Поки все вляжеться…
— Он як! Ну, це дуже добре, Миколо Павловичу. Я радий за Валерія. Йому просто пощастило. Хто знає, що могло б бути, коли б не ви, не ваш колектив… — майор Костюк ще раз прочитав принесений Молибогою анонімний лист. — Відразу видно досвідченого шахрая. Сам не взявся писати і своїм спільникам не дозволив. А того не знає, що нині в наших руках значно вірніші помічники, ніж знавці почерків. Бачите, лист ніби чистий, а є "очі", які побачать на ньому невидимі відбитки пальців того, хто наклеював оці рядки, і не тільки побачать, а й сфотографують, зроблять видимими і для нас. Так, у нас багато помічників! Я обіцяю через два-три дні звільнити вас від потреби охороняти Валерія. Дайте мені ще тільки два-три дні…
* * *
Руки Галини Дмитрівни бігали по розстеленій на столі сорочці, вона розрівнювала рукави, маніжку. Потім почала прасувати. Федір Прокопович Шмарук дивився на ці невеликі, але такі проворні, вмілі руки і тільки похитував головою. Нелегка доля випала Галині Дмитрівні Левадній. Коли б не навідався до солдатської вдови — все вона перепрасує і все скаржиться на свого сина-невдаху. Тепер ось ніби вже й влаштувався він, узявся за розум, та мати ще не заспокоїлася. Працював же він і під рукою Федора Прокоповича — тиждень цілий був як і всі, а далі закрутив носом. Не сказав нікому нічого, пішов кудись під час обідньої перерви, і тільки його й бачили. Це ж ті "друзі", певно, про яких вона тепер знає, зманили Валерика. Справді, легкі гроші — річ спокуслива. Грішми вони його і привабили…
Чи за четвертну цілий день біля верстата стояти, чи протягом кількох годин сотню "заробити" у такого Чорнопудренка! А риск? Хлопчаки люблять гострі переживання і, на жаль, шукають їх не там, де слід, стають на шлях злочину…