— Невже й цього разу Чорнопудренкові вдасться так швидко викрутитися?
— Не думаю. Але ж треба довести ще його провину. І про облігації і про годинники — це ж тільки розмови. А потрібні докази. Без незаперечних доказів Чорнопудренко тільки посміється над нами.
— Докази? Ми чули дещо в ресторані… — нагадав Молибога. — І готові дати потрібні свідчення.
— І це теж будуть тільки розмови. А Чорнопудренко скаже, що він жартував під п'яну руку — от і все. Речові докази потрібні, без них ми як без рук.
— Справа ваша, виходить, теж нелегка. Знаєш, хто перед тобою, наскрізь злочинця бачиш, а не руш…
— Буває й так… — признався Костюк. — Ось чому я й запитав вас напочатку — самі прийшли чи з Валерієм? Хотілося б мені поговорити з ним… Ще раз поговорити. Валерій, якби захотів, міг би нам серйозно допомогти. Дати конкретні докази…
Молибога догадався, про що йде мова, і заперечливо похитав головою.
— Ні, цього він не зробить. І, я думаю, це не пішло б йому на користь.
— Ми затримали б його з годинниками — от і все. Самі розумієте, що до Валерія ми ніяких претензій не мали б…
— Ні. Якщо ви радитеся зі мною — я проти. Я зустрічаюся з ним кожного дня, він працює у моїй бригаді учнем на екскаваторі… Так от… Не слід зайвий раз нагадувати йому про минуле, давати змогу зустрічатися з колишніми "колегами". До нового оточення, до нових своїх обов'язків він тільки призвичаюється…
— Валерія знову потягне на легкий хліб?
— Не про те мова, товаришу майор. "Легкого хліба", який веде на лаву підсудних, Валерій боїться. Але боїться він і помсти колишніх "колег", а декому з них співчуває.
— Люді? "Племінниці" Чорнопудренка?
— Ви догадалися.
— Доведеться показати вам один документ, — майор Костюк змушений був ще раз відкривати свій сейф. — Ось копія… шлюбного свідоцтва. Рік тому шістдесятилітній "герой" привіз до нашого міста молоду особу, дівоче прізвище якої за документами Блохіна. Чи заради прописки, чи з інших причин сімнадцятирічна Люда Блохіна взяла шлюб з Чорнопудренком і відтоді живе в його квартирі.
Молибога похитав головою.
— Аж не віриться! Та білява дівчинка — дружина Чорнопудренка? Для Валерія це буде страшним відкриттям.
Костюк показав документ, виданий загсом.
— Факти, як кажуть, річ уперта. Ви скажете про це Валерію?
— Знати він повинен. Яке болото! Я приведу до вас, товаришу майор, Валерія, і нехай він, якщо можна, побачить документ…
Під час короткої паузи, яка настала в розмові, майор перечитував шлюбне свідоцтво, ніби вивчав його. Молибога дивився кудись повз майора, зосереджено думаючи над тим, як сприйме Валерій Левадний ще одну новину про свого "благодійника" Чорнопудренка-Черняка-Сорокопуда-Кітніаді і т. д. і т. д. Про законного чоловіка Люди…
* * *
Люда двічі заходила до Левадних, але їй не щастило. Валерій ховався від неї, або, можливо, його ховали…
— Доведеться їхати мені з Пилипом, — казала Люда Чорнопудренкові, повернувшись ні з чим від Левадних.
— Пилип — слизняк. Не можу я довірити йому такі цінності, — огризнувся Чорнопудренко, вилизуючи самобрийкою підборіддя.
— Так годинники ж повезу я, а не Пилип…
— Невже? А я й не знав. От здорово!
— Ви не з тієї, мабуть, встали сьогодні, — образилася Люда. — Пилин — слизняк… Наді мною потішаєтеся. Все не по-вашому. — Вона енергійно стягла тоненьку панчоху і почала терти босу ногу.
Мабуть, Чорнопудренко побачив Люду у дзеркалі, бо він раптом перестав голитися.
— Змерзла, бідненька… Нікому й пожаліти тебе…
Скрипнув паркет — Чорнопудренко з рушником на плечі, з милом на щоках наближався до неї. Присів поруч на канапу.
— Ідіть…
— Чого ти, дурненька. Ну, не ховай, не ховай. Все одно моя ця ніжка, і вся ти… Так же? — гладив повне коліно, ротом шукав її губи…
— Облиште… І не ваша я, зовсім не ваша. Ви самі навчили підкорятися іншому…
— А ти ніби не рада, шельма, — продовжував Чорнопудренко. — Он як помчала до нього, тільки нагадав. А я, бачиш, не маю гніву, не ревную. Оцю канапу віддавав вам, хіба забула?
— Мовчіть…
— Кхе, чого соромитися, коли правда. Знаю, що тобі не я потрібен, а моя квартира, гроші. Все це ти одержала, хоч і не задаром, кхе… А я одержав тебе… — і знову пригорнув її, пестив плечі…
"Люда ніби ненароком сковзнула рукою, мокрою від мильної піни, по очах Чорнопудренка.
— Обережніше! — схопився він як ужалений.
Поспішив на кухню, до рукомийника.
Люда швидко одягла піжаму, почала зачісуватися. Золоте волосся було підрізане на потилиці, і вся її голова нагадувала акуратний сніп пшениці, митий-перемитий дощами.
Чорнопудренко знову взявся за бритву. Маніжився перед дзеркалом, наче мавпа. То надимав щоки і розрівнював зморшки, то висмикував з носа білі волосинки, то широко роззявляв рота і робився схожим на удава… Поряд з ним Люда здавалася ясноликим ангелом. І це раптом засмутило Чорнопудренка. Довго сидів він нерухомо, з обвислими губами, по-старечому безпомічний і притихлий.
Навіть умиватися не захотів, намоченим в одеколоні кінцем рушника витер залишки мила.
— Прибери! — кинув сердито. Голос його зірвався на хрипіння. — Та чаю нагрій, подай…
Люда вийшла в кухню, а Чорнопудренко тим часом швиденько відсунув шухляду трюмо і в самому куточку взяв коробку з намальованим на кришці шведським лезом "Матадор". В одному з пакетиків було не лезо, а білий кристалічний порошок. Чорнопудренко насипав його на язик і облизнувся.
Коли через кілька хвилин Люда принесла чай, очі Чорнопудренка вже світилися весело й молодо, сам він став рухливішим, як після чарки. Зібганий папірець Чорнопудренко поклав на блюдечко, і Люда його помітила.
— Знову морфій, — Людині губи гидливо скривилися.
— Одну крихітку, — признався Чорнопудренко.
Теплою хвилею огортало всю його істоту, склянка, в якій він розмішував чай, дзвеніла м'яко, малиново, а інші звуки віддалились і скоро зовсім завмерли.
— Я спочиватиму… Постели на канапі, — попросив Чорнопудренко і, коли вона постелила, ліг.
… Люда очікувально дивиться на Чорнопудренка, який задоволено бурмоче щось уві сні. Потім вмикає лампу на столику. Синій туман заливає кімнату, і речі втрачають свої обриси. Виразним залишається тільки вікно.