Вулицями, поодинці й групками, йшли учні. Коли Юрко впізнавав знайомих, то миттю ховався за кіоск і ждав там, поки вони пройдуть.
Так він, нетерпляче визираючи з-за кіоска, простояв хвилин п'ятнадцять, аж поки не побачив вдалині знайому постать.
То була Марта.
Йшла вона, як завжди, швидко, і далеко чувся стукіт її туфельок. В руці — новенький портфелик.
Коли дівчина порівнялася з кіоском, Юрко виступив назустріч.
— Ой! — скрикнула вона від несподіванки. — Юрко? Здрастуй!
— Здрастуй! — і додав тихіше. — Ждав тебе…
— Не міг у школі ждати?
— Марто, візьми ось, — і Юрко простягнув букетик гвоздик.
— Але ж у мене є, — Марта показала на свій букет.
— То ж учителям. А це тобі… Розумієш?
Юрко почервонів: уперше в житті дарував квіти дівчині.
Марта теж зашарілася. Але щоб приховати зніяковілість, засміялась.
— Дякую, — сказала тихо і додала: — Ходімо! А то запізнимося!
— Нам запізнюватися сьогодні не можна, — сказав Юрко.
— Чому?
— Хай це буде секретом…
— Не хочу ніяких секретів! — трохи капризно сказала дівчина. — Заїкнувся — кажи зараз!
Юрко завагався. Але побачивши непідроблену зацікавленість в Мартиних очах, сказав:
— Ви ж учора з Сергієм не були в міліції…
— Я готувалася до школи, — а Сергій, мабуть, теж…
— А я був. З Києва приїхали учені, розглядали скарб. Кажуть, скарб неоціненної вартості. А особливо привернув їхню увагу щит. Вірніше, не сам щит, а напис на ньому… Сказали, що перед тим, як везти скарб до Києва, виставлять його для огляду в нашому місті. І знаєш де?
— Де?
— У нашій школі!
— У нашій школі? Чому?
— Тому що ми врятували його від загибелі! Серед учених — той професор, що вів розкопки. Він такий радий!..
На подвір'я школи зайшли разом. І ту ж мить Юрко пожалів, бо десятки цікавих очей звернулися до них, а з гурту восьмикласників почувся насмішкуватий Хвостенків голос:
— О, парочка — Сава та Одарочка!
Юрка пересмикнуло. Він стис кулаки і ладен був кинутись до насмішника, але Марта тихо сказала:
— Спокійно, Юрчику! Язик без кісток — хай меле! — і повернула до гурту дівчат.
До Юрка швидко наближався Сергій.
— Де ти пропадаєш? Тебе ждуть! Ходімо!
— Хто жде?
— Капітан Федорченко і вчені!
Сергій потягнув його крізь юрбу до головного входу в школу, де стояли на майданчику вчителі, а трохи осторонь — дві міліцейські машини. Біля машин Юрко побачив капітана Федорченка, міліціонерів Дубка і Соколова, а також трьох учених — сивоголового сухорлявого професора і двох його молодих колег.
— А ось і наші робінзони! — вигукнув капітан Федорченко. — Здорові були, хлопці! Ходіть-но сюди!
Хлопці підійшли, привіталися.
— А де ж Марта і Хвостенко?
Хлопці переглянулись, здивовані тим, що капітанові потрібен також Хвостенко.
— А він для чого? — буркнув Сергій.
— Потім дізнаєшся! Розшукай обох — і приведи сюди!
Сергій побіг виконувати наказ і незабаром повернувся з Мартою і Владиком.
Пролунав дзвінок на лінійку.
Учні вишикувалися великим чотирикутником. Директор школи привітав усіх з початком навчального року, а потім додав:
— Зараз надаю слово представникові міліції капітанові Федорченку.
Капітан вийшов наперед.
— Дорогі учні, вчителі, батьки! — почав він. — Вітаю вас з початком нового навчального року! Бажаю міцного здоров'я та успіхів у навчанні!..
Пролунали оплески. І капітан повів далі:
— Мені хотілося б повідомити вас про те, як ваші товариші, учні 7-Б класу, тепер уже 8-Б, Юрко Романюта, Марта Кравченко, Сергій Лісовий та Владислав Хвостенко, допомогли знешкодити небезпечного злочинця і врятувати для держави і нашої історичної науки дуже цінний скарб. — Він коротко розповів про пригоди Юрка і його товаришів, а на закінчення сказав: — Зараз ви побачите цей скарб, і київський професор Іваненко дасть пояснення… Будь ласка!
В центр чотирикутника міліціонери Дубко і Соколов винесли стіл, накритий картатою скатертиною. До столу підійшов професор зі своїми колегами.
— Юні друзі! — професор відкинув назад сріблясту чуприну і поправив окуляри. — Я зразу приступлю до діла… Ось перед вами скарб, історичну і естетичну вартість якого важко переоцінити!
Він обережно зняв зі столу скатертину, і перед зачудованими поглядами сотень дітей, батьків та вчителів під промінням вранішнього сонця заряхтіло золотом справжнє диво: витвори були такої тонкої ювелірної роботи, аж не вірилося, що їх зробила рука митця, який жив не десятки, а сотні чи, може, тисячі років тому.
Професор виждав якийсь час, поки улігся гомін, викликаний несподівано чудовим видовищем:
— Зараз важко щось точно сказати про цей скарб: чий він, кому належав, коли захований у землю? Але дещо вже стало відоме із напису на цьому щиті, — професор підняв перед собою золотий круг розміром з решето і, тримаючи перед собою, показав усім. — Ось тут, біля обідка, є напис по-грецьки… "Хай цей щит волею богів захистить князя Ардагаста". Ми цей напис розуміємо. А нижче, у другому крузі, є ще один напис… Бачите? Я його не можу прочитати. Я підозрюю, що поскільки цей щит належав давньослов'янському князеві Ардагастові, який жив у шостому сторіччі нашої ери і воював з Візантією, другий напис зроблено давніми слов'янськими письменами, так званими різами. Отже, це — білінгва, тобто двомовний напис. До сьогоднішнього дня ніхто не зміг прочитати жодної різи. А тепер, якщо моє припущення правильне, ми знайшли ключ, за допомогою якого прочитаємо і цей напис, і, можливо, інші. Зважаючи на цінність знахідки, Інститут археології нагороджує чотирьох ваших учнів, які допомогли врятувати цей скарб для науки, а саме: Юрія Романюту, Марту Кравченко, Сергія Лісового та Владислава Хвостенка — іменними годинниками. Прошу їх вийти сюди!
Це була несподіванка.
Герої цієї урочистої хвилини зніяковіли, переглядаючись, — хто ж вийде перший? Але першим виходити ніхто не посмів.
Допоміг Степан Бенедиктович.
— Ну, друзі, виходьте! Чого ж ви? Не осоромте 8-Б! — він підморгнув і підштовхнув Юрка. — Юрію, ну ж!
Вони вийшли і стали вряд.
Юрко торкався ліктем теплої Мартиної руки і від того почував себе ще більш щасливим. Він не зміг приховати усміху, коли помітив, як Сергій, що стояв біля Хвостенка, зробив кислу міну на обличчі. І раптом гаряча хвиля ударила Юрку в серце: він побачив на алеї, під каштанами, батька й матір. Вони про щось говорили. Забувши, що на нього звернуті погляди сотень очей, Юрко звівся навшпиньки і помахав їм рукою.