До берега теж було далеко. Човни не стрічалися. Тільки на видноколі пропливали біло-голубі кораблі.
— Хай йому чорт! — сплюнув Хвостенко, — передаючи Юркові весла. — До вечора ми й ноги повідкидаємо. Краще б було повертати додому. Уже й пообідали б…
— Коли б пощастило, то і тут були б теж з обідом, — буркнув Сергій.
— Гм, занадто ти високої думки про себе! Верблюд!
— Хто верблюд? Я? — спалахнув Сергій. — Та я тобі за такі слова!..
— Що — битимеш? Руки короткі! — і Хвостенко стиснув кулаки.
Юрко перестав гребти.
— Годі вам! Зчепилися, як півні.
— А чого ж він…
— Сергію! Владику! Я наказую вам замовкнути! — вигукнув Юрко.
— Наказую! — перекривив його Хвостенко. — А що ти за цабе, щоб наказувати?
— Я капітан! А капітана на судні слухаються беззастережно!
— Так то ж капітана! — з викликом сказав Хвостенко.
Юрко відчув, що червоніє. Справді, який з нього капітан? Іван Іванович жартома назвав його капітаном. Що робити? Адже не скинеш Хвостенка за непослух у воду! І не станеш битися з ним… Який же вихід?
Вихід підказала Марта.
— Владику, потрапив на наш човен — слухайся нашого капітана! Ми обрали його! А не хочеш — тоді тобі з нами не по дорозі!
— Та що там панькатися з ним! — вигукнув Сергій. — Висадити його на берег — і хай чимчикує додому пішака!
— Спочатку доберись до берега, — буркнув, не піднімаючи голови, Хвостенко.
Він сидів насуплений, злий і дивився вниз, на каламутно-зелені води затоки.
— Знаєш, Владику, справді, як тільки пристанемо до берега — йди собі… Ми тебе до себе не запрошували, — сам нав'язався… — Юрко наліг на весла. Всі мовчали.
Через дві години показався берег. Це був пустинний болотистий луг, порослий молодою зеленою отавою. На лузі стояли стоги сіна. І жодної живої душі навколо. Тільки дикі качки та гуси сполохано знялися над тихим зарічком, куди причалив човен.
Хвостенко вискочив перший. Не прощаючись, швидко закрокував геть і незабаром його висока худа постать зникла серед заростів верболозу. Ніхто не сказав йому вслід жодного слова.
Юрко і Сергій витягли човна на піщану косу.
— Ех, була б рушниця — встрелив би я вам пару качок, — замріяно протягнув Сергій.
— А ти краще попробуй закинути вудочки в зарічку, може, хоч тут пощастить, — сказала Марта. — Поки ми з Юрком розведемо вогнище, ти і впіймаєш якусь рибину.
Всі були голодні, але намагалися не говорити про їжу.
Закинувши дві вудочки, Сергій пильно дивився на поплавки, а тим часом казав:
— Не може бути, щоб ми чого-небудь не впіймали. Якщо не впіймаємо рибину, вполюємо пташину — дику курочку або гуску…
Раптом він завмер: один поплавок гойднувся, двічі клюнув і рвучко пішов під воду.
Сергій підсік майже непомітним порухом руки і почав обережно піднімати вудлище. Волосінь натяглася, забриніла.
— Тихше, Сергійку! Переламаєш! — скрикнула Марта.
Сергій весь перетворився на увагу. Обережно почав тягнути вудлище до себе. Волосінь аж гула.
— Щось добряче взялося на гачок, — прошепотів Юрко. — Хоч би не зірвалося!
Вода завирувала, заклекотіла. Сергій помаленьку підтягував рибу до берега.
— Сом! — вигукнув він. — Провалитись мені на цьому місці, якщо це не сом! Та ж який! Мабуть, з півпуда!.. Юрко, держи вудку! Міцніше! Щоб не потягнув тебе в воду! А я хутко…
Він миттю скинув з себе сорочку, зв'язав рукави і стрибнув з такою імпровізованою підсакою у воду.
— Тримай міцніше. Не давай йому ходу! А я підхоплю!
Зайшовши з глибини, він почав обережно підводити під рибину сорочку.
— Є! — вигукнув радісно. — Ціла акула!
З шумом розбризкуючи воду, він витягнув поперед себе мокру сорочку, в якій скажено тріпалась велика рибина.
— Ось! Піймав-таки! — проголосив Сергій і урочисто витрусив свій улов на траву.
Це справді був сом. Сірий, слизький, головатий, він поважно роззявляв широкого рота, ніби хотів щось сказати щасливому рибалці.
Юрко і Марта захоплено дивились на здобич. Звісно, не акула, як здалося Сергієві, але все ж таки гора м'яса! Та якого! Жирного, ніжного, без кісток…
Сергій стрибав, танцював навколо сома, пускався навприсядки.
Юрко ледве втримався, щоб і собі не приєднатися до нього, але, глянувши на Марту, вчасно спохватився.
— Тепер ми врятовані! — вигукнув він. — Сергію, ти найбільший на світі рибалка! Ось хто ти!.. Продовжуй рибалити, — може, іще впіймаєш, а ми з Мартою заходимось біля юшки…
Після бурхливих радощів друзі враз відчули ще більший голод. Тому кожен зайнявся своїм: Сергій знову закинув вудочки, Марта почала розчиняти сома, а Юрко, назбиравши сухого хмизу, розіклав багаття і повісив над ним казанок з водою.
Тим часом сонце сідало за небокрай. На землю падали сині сутінки. З моря повіяло передвечірньою прохолодою.
Та ніч, що насувалася, тепер була не страшна. В казанку булькотіла смачна юшка, якої вистачило б не на трьох, а на п'ятьох їдців, а стоги запашного лугового сіна так і запрошували до нічлігу.
Не дарма кажуть: кому почне фортунити, тому фортунить до кінця.
Поки зварилася юшка, Сергій натягав цілу каструлю риби. На гачок ішли тепер окуні, плітки, верховоди.
— А ви кепкували з Сергія! — приказував він. — Рано кепкували! Сергій — це вам не яке-небудь ледащо чи абищо!
Юшкою із сома повечеряли вже смерком. Потім зарилися в сіно і стомлені, але щасливі, проспали до пізнього ранку.
Перший прокинувся Юрко. Сонце підбилося вже височенько і заливало все довкола щедрим теплим промінням. Як тут хороше! З моря віяло легкою ранковою прохолодою, на чистому плесі скидалася риба, а в густих заростях осоки та ситнягу гомоніло різнобарвне птаство.
— Гей, годі спати! Вставайте! — гукнув хлопець. — Марто, Сергію, чуєте? Пора в путь!
Він з розгону шубовснув у море, а потім, набравши повну пригорщу води, бризнув на товаришів. Ті з вереском схопилися і кинулися до нього. За хвилину в спокійній затоці зчинилася справжня буря: відпочилі за ніч мандрівники з задоволенням борюкалися, оббризкували один одного, пірнали, плавали наввипередки, зовсім забувши про пережиті незгоди.
Після купання поснідали смачною холодною юшкою, якої залишилося півказанка, зібрали речі, наладнали човен і попливли далі. Тепер уже трималися недалеко від берега, — вирішили вдруге не випробовувати долю.