У Королівстві Хібоко — десять міністрів. Кожен із них відповідає за певну галузь острівного життя. Залежно від того, скільки буває претендентів на міністерські портфелі, число міністрів то збільшується, то зменшується.
Нас здивувало, що є навіть Міністр Диких Голубів. Цих невеличких, лякливих птахів ловлять на неприступних скелях, далеко в джунглях і постачають для столу Його Величності — паштет із них здавна славився за межами Хібоко, особливо серед тих, хто розуміється на стравах.
— Був і Міністр Циновок, — сказав Цвяхецький. — Але його вигнали, а пост скасували.
— Скорочення штатів?
— Ні, в того чоловіка випали зуби, — пояснив Павло. — Беззуба ж людина, вважав Володар, міністром бути не може. Щоправда, в Міністра Моралі (одна з дружин цього міністра — сестра короля) зуби гнилі і два передніх, як он у Васька, — показав він на мене, — викришилися, а зубів мудрості зроду немає.
З цього приводу кілька діб підряд, коли виповнювався молодий місяць, засідала Верховна Дума — арнура. Усівшись на циновках у так званій громадській хижці, вельможі острова обговорювали діяльність свого колеги — Міністра Моралі. Пісочили його за допущені помилки та вирішували, чи може він далі лишатися на тому посту.
Стало відомо, що міністр збирається заводити чергову, четверту дружину. (В Незалежному Королівстві чотирьох дружин може мати тільки король.)
Почалися дебати. Міністр Моралі через раптовий приступ грудної жаби на засідання не з'явився. Він надіслав членам Верховної Думи свій інкрустований перламутром гаманець, який на Хібоко носять, прикріпивши паском позаду, всі міністри.
Гаманець засвідчив громаді, що Міністр Моралі, незважаючи ні на що, — людина надійна. І хоч Ефо-Аліандро (сестра йому скаржилася на чоловіка, який її буцімто кривдить) зятя недолюблював, все ж проголосували одностайно за те, щоб залишити беззубого многожонця на колишньому посту до нового бесалола[49] — ще на один строк.
Таким чином, як ми довідалися, міністерський пост могла обійняти людина, в якої, крім інших достоїнств, повинні бути ще й цілі зуби. Крім того, на атолі не було ще такого, щоб міністром став, скажімо, хто-небудь із простих тубільців (те, що ним згодом призначили нашого Альфреда, — чиста випадковість): у міністри вибивається лише знать — представники численної королівської родини — діти, племінники, внуки самою короля. Ось чому високий гість, що нині переступив поріг нашої хижки, здався мені схожим на Ефо-Аліандро. Це був його син від покоївки-малайки.
— Хармара-мармара! — склавши долоні, мовив Міністр Двору.
— Містер міністр Ко Ма — так його звати, — повідомив Цвяхецький, — вітає вас із щасливим початком посланого Шівою дня.
— Спасибі. Добридень і йому! — відповіли ми.
— Бартура марура Ефо-Аліандро санктуріно, краматура, — знову озвався босий міністр (прана нога в нього, помітив я, була, як і в капітана "Садка" Гордія Гордійовича, коротша).
— Містер Ко Ма запрошує вельмишановних гостей разом із ним відвідати крамницю Його Величності, де за прилавком сьогодні стоїть сам Ефо-Аліандро.
— Бартура краматура, — киваючи головою, підтвердив Міністр Двору.
— Що ж, ми не заперечуємо, — відповів Кім Михайлович.
— Ну, то й ходімо, — подав знак рукою Цвяхецький.
Ми вийшли з хижки. Ко Ма, белькочучи щось незрозуміле про краматуру та бартуру, йшов поруч, Павло — за кілька кроків поперед нас. Борода його була охайно розчесана й побризкана схожою на лак в аерозолі олією (цю складну процедуру щодня перед виходом радиста з дому робила Чебурашка) й стирчала під кутом сорок п'ять градусів до землі — ознака гарного настрою, якого Павлові не встигла зіпсувати та ж таки Чебурашка.
Спустившись із пагорбів і перейшовши вбрід дзюркотливий струмок, ми опинилися в міжгір'ї. Воно нагадувало розгорнуту, торчма поставлену книгу-лонтар, сторінки якої були звернуті до океану, на затоку та утворений самою природою пірс. Сюди причалювали шхуни, що прибували по копру, звідси вирушали в океан.
Ліворуч у скелі — чисто тобі рядок, вирізьблений на пальмовій сторінці тубільної книги, — чорніла довга, хвиляста щілина. Це й була бакалійна крамниця Його Величності Ефо-Аліандро. Вона так і звалася "Лонтар".
Ми звикли, що в магазинах вивіски вгорі, над вхідними дверима. А в цій крамниці вона була збоку, під тінистим, теж кам'яним, навісом, де валялися порожні діжки та безліч ящиків з-під різного краму.
Літери, висічені в скелі, збігали вниз, вертикально до землі. Читати їх доводилося не з початку, а з кінця, як в арабів та деяких інших народів.
— "Ратнол" замість "Лонтар", — прочитав я.
— Ти, братику, прочитав шиворіт-навиворіт. Треба ж навпаки.
— А це ось статуя злих демонів Бута й Кала, яких, щоб не було біди, слід постійно задобрювати й підгодовувати, — тицьнув він пальцем на гранітну стелу.
Двоєдиний демон Бута-Кала, притуливши ліву руку до живота, незрушно сидів на гарно орнаментованому підмурку з таким же орнаментованим скіпетром у правій руці. Його обличчя прикривала висока, нарівні в головою, маска, на якій виділявся м'ясистий — картоплина та й годі! — ніс і широко роззявлений рот.
— Ця паща, братику, — тихо мовив Цвяхецький, — пожирає все, що принесеш: рис, курчат, квіти, поросят, овочі, фрукти, гроші. Якась бездонна прірва!
— Рот демона?
— І короля та міністрів, — ще тихіше відповів чорногорець.
Унизу під статуєю, ніби строфи вірша, чорніли колонки з густо висіченими рядками. То була клятва, що її дають ті, хто стає за прилавок бакалійної крамниці Його Величності. Своїми канонами — вірою й правдою служити людям— вона нагадувала "Клятву Гіппократа", яку, вступаючи в життя, дають молоді медики.
Не обдурюй. Не лукав.
Не бери зайвого. Міряй і важ чесно!
Одразу ж після мегева відчиняй крамницю.
В туак не підливай води — скисне!
Краще віддай іншим,
Собі залиш гірше…
Але той, хто ставав за прилавок — імениті хібокські продавці, насамперед Ефо-Аліандро та його міністри, — усе робили навпаки: розбавляли вино водою, найкращі товари ховали під прилавок, непотріб старалися якомога швидше продати. Лукавили. Обдурювали. Хитрували.
Тому-то колонки з висіченими хібокськими письменами можна назвати "Клятвою Торбохвата" — в торбу хапали всі.