— Ой! — вигукнув Славко і, вимахуючи портфелем, побіг назустріч.
Дужими руками батько підхопив його разом з портфелем і підкинув угору.
— То чи скучив за мною?
— Скучив! Скучив! Тебе так довго не було!
По дорозі додому батько розпитував Славка, що ж він тепер знає про Африку. І Славко розповідав усе вичитане в книжках.
— Ти в нас тепер доктор африкознавства,— похвалив батько.
А вже біля шлагбаумів запитав:
— Чи вгадаєш, що я тобі привіз?
— Мангусту?
— Ні.
— Сервала?
— Ні.
— Карликову антилопу?
— Ні.
— Ну, не крокодила ж?
— І не крокодила,— усміхнувся батько.
— Що ж тоді? Кажи швидше, бо я не витримаю.
Замість відповіді батько голосно гукнув у двір:
— Славко прийшов!
— Славко! Славко! Славко! — раптом загукав хтось у відповідь деренчливим голосом.
Славко здивувався:
— Хто це?
— Це...— сказав батько.— Сам побачиш, хто це!
І Славко побачив у клітці попелястого птаха з яскравим рожевим хвостом.
— Оце дивина!..— вражено видихнув.
А птах загукав:
— Славко! Славко!.. Із школи йде Славко!
— Здрастуй! — сказав йому Славко.— Ти хто?
— Здр-р-р-р-растуй! Здр-р-р-р-растуй! Школяр-р-р-р-р! — радісно вигукував птах і світив до нього жовтими очима. "Р" у нього звучало так, ніби тріщав розгризений горіх.
— Це папуга жако,— сказав батько.— Він вважається найрозумнішим із усіх папуг Африки, а може, й світу.
— Найр-р-р-розумніший! — авторитетно підтвердив папуга.
— Будемо дружити? — запитав його Славко.
— Др-р-р-ружити!.. Др-р-р-р-ружити! — задоволено підхопив Жако.
Потім схилив голову набік, приязно подивився на нього й змовницьки підморгнув.
— Скільки п'ятір-р-р-рок? Скільки п'ятір-р-р-р-рок? — запитував щоразу папуга, коли Славко повертався зі школи.
Славко відповідав йому і брався за уроки.
— Від Москви до Калініна можна доїхати на електропоїзді за три години. О котрій годині буде в Калініні поїзд, що вийшов з Москви об одинадцятій годині ранку?— читав умову задачі вголос.
— О котр-р-р-рій годині буде поїзд? — відразу ж запитував його Жако.— О котр-р-р-рій годині буде поїзд?
— О чотирнадцятій.
— О чотир-р-р-рнадцятій! — вигукував папуга так зраділо, ніби це він сам розв'язав задачу.
Та найбільше йому подобалося кукурікати. Коли помічав на подвір'ї півня, гордо задирав голову, надувався, і в нього з горла викочувалося голосне:
— Ку-ку-р-р-р-р-ріку!
Півень, червоний як вогонь і з червоними сердитими очима, гнівно роззирався на всі боки, щоб знайти й покарати порушника спокою. Не побачивши ніде нікого, підозріло дивився на папугу, що сидів на тину й удавав, наче то зовсім не його витівки. Вигляд у нього й справді був такий безневинний, що півень і геть розгублювався. Щоб не втрачати авторитету господаря подвір'я, суворо згукував курей, сокотів на них, раптово вдаряв себе червоними крильми в червоні боки й кукурікав. А з тину йому відповідав кукуріканням Жако.
Ошелешений півень на якусь мить завмирав, а потім одстовбурчував крила, відступав для розгону назад і починав стрибати на тин, щоб провчити нахабу. Та доскочити аж до папуги йому не вдавалося, бо півень уже був старуватий, обважнілий од ситого і спокійного життя. Втомившись, утихомирювався, лягав під тином, тоскно і благально дивився на Жако. Ніби казав тим виглядом: "Не тривож моє куряче господарство". Та Жако, звичайно, того погляду не розумів. А тому знову починав кукурікати. І півень утікав зі своїм курячим гуртом аж на город. Папуга лишався дрімати проти сонечка і думати, чим би ще звеселити двір і розважити самого себе.
Коли Славко з'являється вдома, Жако не відступа од нього й на крок. Йде той до лісосмуги — там дідусь косить сіно — Жако з ним.
Славко перегортає покоси, щоб сіно краще висихало, а Жако бігає за ним слідкома й посвистує.
Повз них пролітає поїзд. Папуга ніби задумується, навіть очі приплющує, а потім несподівано гука:
— О котр-р-р-рій годині буде поїзд?
— Ну ж і розумака ти, Жако,— з усміхом каже йому дідусь.
— Рр-р-розумака! — охоче погоджується Жако.— Рр-р-р-ррозумака!
І знову ходить перевальцем по покосах, насвистує, задоволений собою і своїм життям.
Восени Славко застудився.
Вночі у нього була висока температура і він марив. Присмирнілий Жако сидів біля хворого і не зводив з нього погляду сумних жовтавих очей. За вікном ляпотів холодний дощ і гримкотливо, спалахуючи вогнем, як блискавка, пролітали поїзди.
Коли прийшов лікар, папуга йому сказав:
— Хвор-р-рий! Славко хвор-р-рий! Темпер-р-р-ратур-р-ра!
Доки лікар вислуховував Славкові легені, Жако з надією дивився на нього. Навіть не зворухнувся, не кліпнув жовтими намистинами очей. Дідусь, тато й мама теж мовчки стежили за лікарем, з нетерпінням чекаючи, що ж він скаже про хворобу.
Нарешті лікар сховав фонендоскоп у набитий всякою всячиною портфель, протер окуляри і мовив:
— Нічого страшного немає, але треба лікуватися.
— Лікуватися,— жалібно повторив Жако.
Цілими днями за потьмянілим вікном шелестів дощ, гримкотіли поїзди, а Славко лежав у кімнаті й нудився. Йому вже трохи полегшало, але виходити надвір не дозволялося. Єдина розвага — Жако. Він і вірші розповідає, і співа, і свистить.
Навідали Славка однокласники, і Жако продемонстрував їм увесь свій репертуар.
— Йому на концертах виступати,— сказав хтось із хлопців.
І Жако ще більше запишався собою, аж очі примружив од задоволення, і ще хвацькіше взявся висвистувати, потім нявкати, гавкати й кукурікати.
Він, мабуть, дуже тішився тим, що Славко одужує.
Розумний Жако все розуміє.
...Стоїть серед вологого шумовиння обложних осінніх дощів степовий роз'їзд. Гасне в гущі безлистих потемнілих дерев перестук коліс, що летять здалеку і далеко.
Йдучи вранці до школи, Славко зупиняється, коли повз роз'їзд пролітає поїзд, роздумливо вдивляється в мигтіння його вікон і уявляє тих щасливих людей, які їдуть у невідомі краї і побачать там усякі дива. Ех, скоріше б уже, нарешті, вирости, скрушно зітхає він, і здається Славкові, що чекати йому до того часу — цілу вічність.
Славко оглядається на будиночок і щораз помічає у відчиненій кватирці свого попелястого друга з яскравим оранжевим хвостом.
Жако теж роздумливо дивиться на нього крізь сіре запинало дощу.