І вони були задоволені новим життям, хіба що карамельок їм бракувало.
Владек лишався сам. Він дуже нудьгував і ображався на Маню, Віцуся і Блішку за те, що їм до нього й діла нема. Він дивився з вікна, як вони бігають по двору з дітьми; додому вони приходили тільки поїсти й ніколи нічого не розповідали. А Владек був надто гордий, щоб розпитувати.
Якось Владек відкрив ранець, погортав зошити й книжки, але йому нічого не було задано — адже він не ходив тепер до школи. Він зновугсів біля вікна з Абу на руках і став дивитись униз, у двір. Усе здавалося таким маленьким. Раніше він навіть з Манею грався тільки з ласки, а тепер йому лишилась одна Абу, яка й говорити ще не вміє.
Коли мама посилає його в крамницю, він навмисне йде двором дуже повільно — раптом хтось із ним заговорить.
Там, де вони раніше мешкали, він знав усіх і його всі знали: і токар, і перукар, і пан Марцін, і Франек. Ех, вернутися б туди хоч на хвилинку, подивитися, що там відбувається,— хто живе в їхній колишній квартирі, що робиться в школі, чи копають уже в дворі ями й канави?..
Кепсько тепер Владекові.
Батько йде рано-вранці й вертається тільки під вечір, і щоразу мама питає:
— Ну що?
— Нічого,— відповідає батько.
Бабуся сидить сумна, навіть не бурчить, тому що все тепер робить мама. Зате мама частіше сердиться, Віцусь і Блішка замість карамельок одержують ляпаси
Мама каже:
— Не думайте, що й тепер буде, як раніше.
Так було аж до суботи.
А в суботу прийшли дядько и тітка, але без Азора, лише з самим Янеком. Владек не любить Янека, бо він хвалько. Владек охоче лишився б у кімнаті послухати, про що говоритимуть дорослі, проте мама веліла йти надвір.
— Тільки грайтеся самі,— сказала тітка, і Владек почервонів.
Янек говорив мало, жодного разу не згадав про свою рушницю, і взагалі Владекові здалося, що він багато знає, тільки тітка йому заборонила говорити. Вони сіли на підвіконня на сходовому майданчику і стали дивитись, як смішно малюки у дворі граються в гості.
Коли їх покликали нагору, Владек думав, що буде кава з булочками, одначе на столі не виявилося ні скатертини, ні чашок.
— Ти не голодний, Янеку? — спитала мама й опустила очі.
— Ні, ні, він не голодний! — квапливо відповіла тітка.— Правда, Янеку, ти не голодний?
І вони стали прощатися, але не так, як звикле, і Владек здогадався, що бабуся завтра їде.
Раніше бабуся часто сердилась на Владека, скаржилась на нього батькові, і Владек любив її лише настільки, наскільки це вже зовсім необхідно. А тепер, коли він глянув на її зморшкувате обличчя й побачив, яка вона стара й самотня, він раптом відчув, що зараз заплаче. Та він не заплакав, а лиш подумав: "Мабуть, я не плачу тому, що вже великий".
І вперше в житті зовсім не зрадів тому, що він уже великий. Хто знає, що його тепер чекає?
Розділ четвертий
Наступного дня Владек прокинувся рано, хоча була неділя. А втім, неділя тепер нічим не відрізнялася від буднів.
Дорослі вже встали. Бабуся була одягнута так, ніби зібралась іти, а батько зав'язував якийсь клунок.
Владек сів у ліжку, проте мама сказала сердито:
— Спи, спи, ще рано!
Він поклав голову на подушку і вдав, що спить. Батько скінчив зв'язувати речі, і всі сіли пити каву, дуже темну, без молока. Пили мовчки. Батько — швидко, великими ковтками, а бабуся підносила ложечку до рота й подовгу дмухала на неї. Потім мама загорнула в газету хліб, до якого так ніхто й не доторкнувся, і бабуся сказала пошепки:
— Навіщо? Не треба.
— Знадобиться в дорозі,— відповіла мама.
Бабуся опустилась навколішки біля ліжка, де спали діти. Владек заплющив очі, але чув, як батько допоміг їй підвестись.
Потім батько взяв клунок і вийшов з мамою й бабусею в передпокій; мама скоро вернулася, сіла на стілець і довго про щось думала.
Коли Владек прокинувся вдруге, Віцусь уже не спав. Він протирав очі, кривився, дивився на всі боки й нарешті сказав:
— Бабуся пішла до кицьки.
Тільки тепер Владек згадав, що кицька лишилася на старій квартирі, і подумав, що Віцусь іще дуже дурний.
Мама дозволила Мані й Блішці піти в костьол із сусідкою з нижньої квартири. З цією сусідкою вони були вже знайомі — мама кілька разів з нею розмовляла й позичила їй шаплик для прання.
Віцусь подався в двір гратися з малюками, а Владек умостився з Абу на вікні.
Сьогодні неділя, всі діти в черевиках, ніхто не б'ється й не валяється на землі. Ось через двір пройшов довготелесий обірваний хлопчисько і з ним інший, той, що завжди допомагає двірникові підмітати; потім з'явився хлопчик, який усім дітям давав полизати червону карамельку. Прийшла дівчинка, яка ніколи ні з ким не грається, а лише дивиться, як граються інші, і всі їй дозволяють стояти й дивитись. А це ж не кожному дозволяється; підійдеш, а тобі скажуть:
— Чого не бачив? Чого тобі треба?
Владекові так одного разу й сказали. А коли він відійшов, хтось іще крикнув навздогін:
— Подумаєш, дженджик!
Мабуть, їм здалося смішним, що він буднього дня ходить у черевиках.
Ось тому-то Владек ще нікого й не знає, хоча живе вже тут цілий тиждень. Діти його образили, і він дав собі слово, що ні до кого перший не підійде, а вони про нього й думати забули.
— Допоможи мені, Владеку, картоплю почистили,— сказала мама таким тоном, яким звичайно говорять 'з н^еіо діти, коли про щось її просять і бояться, що вона відмовить.
Владек посадив Абу в ліжко, взяв ніж і заходився чистити картоплю. Робить він це так невміло, картопля весь час висковзує у нього з рук, а одна то й зовсім вискочила і закотилася під шафу.
Близько полудня вернулася з костьолу Маня і з таємничим виглядом сіла поруч з Владеком.
— Знаєш що,— почала вона обережно, тому що не була впевнена, що Владек захоче її слухати,— батько цієї Наталки, яка з тобою розмовляла, політв'язень і сидить під землею, у фортеці. Коли його заарештовували, ціле військо за ним прислали. Наділи йому на руки й на ноги кайдани, очі зав'язали, в рот хустку засунули, щоб не кричав. А офіцер сидів верхи на коні й тільки й чекав, як би в кого вистрелити.
Звідки Маня знає про те, що під великим секретом розповідала йому тоді Наталка?
Тільки Маня зовсім інакше розповідає, з різними додатками, і зрозуміти у неї нічого не можна.