Безперечно підкоп. Порося рило вже не перший день. Хіба це не справа господині стежити за його поведінкою? Де її очи були? Чого вона репетує?
Дмитро мав відповісти їй належним тоном, але, пригадавши раду мудрого філософа порахувати до ста, посміхнувся. Власне тут і двісті не допоможе, коли не поставитися тверезо.
– Та чорт його не візьме! Десь, мабуть, лазить поблизу в житі, – мовив він спокійно.
– Бодай ти вже на стіну ліз, як я облазила всі хуторі, всі жита…
Справа серйозна. Дмитро замислився, але відчув, що в такому стані він не здатний до чогось домислитись. Йому пересохло горло й так же нестерпно пекло сонце. Дмитро переступив поріг, випив келих холодної води й тільки тоді помітив, що в хаті на долівці плаче мала Тетянка.
– Чого ти валяєшся? Встань…
Але Тетянка виривалася йому з рук і ще з більшим криком припадала до землі:
– Ї-і-сти!..
– Дай же їй що-небудь, – звернувся Дмитро до Марти, що невідступно вичитувала його.
– А якого рожна я їй дам? Хліба намолов, дров навозив, кабана вгодував… Була цілушка хліба то й ту вранці зжер…
– Та єсть же в тебе якась там картопля, чорт чи біс? – з серцем викрикнув Дмитро.
– Сам гризи її. Я мала коли варити? Цілий ранок бігала, як неприкаяна. Ріски в роті не мала, а він ще буде тут коверзувати! Замовчи, гадиня, замовчи, бо задушу, – осатаніло тупнула Марта до дитини, ладна розчавити її чорною порепаною п’ятою.
Тетянка стишила крик, але, схлипуючи, задихалась від плачу.
Дмитро не міг слухати цього болісного хлипу. Йому іржею в’їдався докір, що йдучи вранці до лісу, він їз’їв останнього сухаря.
Дмитро вийшов на двір. Хай угомониться Марта, а він тим часом пошукає поросяти. Пішов між житами. Пробував кликати, але власний голос видавався чужим і зайвим… Як непотріб, муляли очи волошки, коли тут мусіло бути порося.
Пішов до села. Переходив через річку міст з підсвідомою боязкістю, як заборонену смугу. Річка – це та межа, що відокремлювала життя села від його життя, вигнанця. З того часу, як сход більшістю голосів позбавив Дмитра права голосу, він рідко переходив міст. Тут кожний стрічний, здавалось, обдавав Дмитра льодовим поглядом.
На щастя, цей раз на вулиці люди зустрічались дуже рідко, тільки собаки часто кидалися до воріт, щоб не допустити обідранця.
"Собаки ніколи не змінюють своєї ідеології", – по-своєму філософував Дмитро. На Дмитрове вітання стрічні відповідали неохочим мурчанням, і здавалось, що кожний з них от-от загарчить і гавкне.
Біля криниці молодиця тягне воду. Це Горпина, що колись з нею гуляв Дмитро. Тоді вона була дуже приязна до нього.
– Доброго здоров’я, Горпино! Може, бачила, або чула, де порося приблудилось? Рябеньке, місяців півтора…
– Не чула! – муркнула Горпина, долляла відро й швидко пішла, не дослухавши Дмитрової розповіді.
Ще кількох душ перепитував Дмитро – даремне. Він уже хотів вертатись, але картина, яку уявляв собі вдома, затримала його ходу. Дмитро поминув ще кілька воріт і – злодійкувато заглянув у подвір’я, що на ньому зріс.
Від воріт на дорогу вели дві свіжі колії. Це була ознака того, що батько виїхав з дому. Дмитро певнішим кроком підійшов до перелазу. Назустріч люто кинувся чорний пелехатий пес, але, почувши голос Дмитрів, повернув назад, незадоволено мурмочучи, неначе хотів сказати: "теж родич".
Кущі бузку і ясмину так само запашно цвіли тепер перед хатою, як і колись за дитинства Дмитрового, тільки хата дивилась вороже чорним поглядом холодних вікон. Як і слід було сподіватись, вона його не пустила через поріг – двері замкнені.
Дмитро пройшов на отічок. Глянув господарським оком на реманент під шопою. Добрий саківський плуг, культиватор, нові борони. Все в порядку.
Було таке почуття, неначе він, Дмитро, прибув з міста на вакації й оце зараз, оглянувши господарство, має ввійти в обов’язки помічника.
В клуні ще досить паші. Під кулями – не молочені снопи жита.
Вдоволений із стану батькового господарства, Дмитро по-молодечому перескочив через тин і опинився за клунею перед темно-зеленою хащею конопель. В глибині над цим зелом здіймався червоний очипок матері й біла хустина сестри.
– Добридень, мамо! – весело гукнув Дмитро і, як бувало в дитинстві, пустотливо почав пливти на зелених хвилях до матері.
– Чи ти не сказився? Тобі стежки мало?
– Дарма! Після мене кращі виростуть, – не зважаючи на сердитий тон матери, прогрібався Дмитро.
– Е-е вже! – безнадійно махнула горсткою мати. – Після такого господаря хіба чортополох поросте. Розказував же батько, що ти замісць проса осоту посіяв… Ти мені тільки скажи, що твоя вирлоока робить, що ото не загляне на поле?..
– Та ж то весь час полола у Круця, а як прийшлось до свого, то там такий бур’ян виріс, що й не видно того проса. Та… чорт з ним.
– Все в тебе так. Ото як працюєш, так і маєш. Пропадеш з тією ледащицею, ой пропадеш! Адже, щоб воно було щось путнє, та прийшло коли допомогло, то вже б може й Ганя пішла який день. Так ні ж, чортова ледач…
Ганя, не зважаючи на брата, стояла в кількох кроках і мовчки, брала плоскінь. Дмитро задумливо дивився на неї, силкуючись недочувати материних докорів.
Все те він уже чув і знає, не перший раз. Марта ледащо, Марта йому не пара, Марта його згубила, він тепер нінащо неподібний, його люди сахаються, як пранцюватого, та й їм, чесним господарям, такий сором…
– Чи не чули, часом, може де порося прибилося? – раптом спинив матері мову Дмитро.
– Втекло? А бодай же ж вас земля на собі не носила! До такого допуститься! Сміх людям сказати! Скільки ж у вас тієї худоби, щоб ото не доглянути?..
– Скільки, скільки, – сердито вибухнув Дмитро, – я вас питаю, чи не бачили, а ви мені тут "скільки, скільки"! Втекло та й годі. Треба йти шукати.
Дмитро сердито повернувся, ладний відійти, не попрощавшись.
– Та пожди, – раптом розчулилась мати, – голодний же, мабуть, ходиш, як пес. Зайди хоч попоїж.
Дмитро завагався. Зайшов з матір’ю до хати, де одна стіна була завішана золотими образами в рушниках, а впродовж другої була полиця, заставлена буханцями хліба, та мисник посуду.
За цілу весну Дмитро вперше наївся вволю. Але його муляла якась думка. В очах світився несміливий намір щось сказати. Мати його зрозуміла без слів. Вона внесла з комори вузол борошна, зняла найкращу хлібину з полиці.