— Боже, чує моє серце якесь велике нещастя! — промовив сливе нишком Саіб. — Десь я чув цей голос, чув колись… давно-давно, неначе у сні!
Мурат повернув човна до скелі і пристав до берега. Саіб вискочив з човна і вглядів на скелі Паміру, облиту вечірнім світом. Він прийшов до неї, подививсь їй в вічі… Його душа одразу неначе заграла, звеселилась, серце ніби заспівало. Він упізнав ту дівчину, котра йому часто снилась. Йому здалось, що він вже десь бачив ті пишні зоряні очі.
— Чия ти, дівчино? Чи ти князівна, чи царівна? — спитав у неї Саіб.
— Ні, я не царівна і не князівна; я Чонгарева дочка, Паміра. Ось недалечко в садочку і наша хата, — обізвалась Паміра.
— А чи не можна в вас переночувати? — спитав Саіб. — Ми купецькі сини, їздимо оце по селах та скуповуємо пашню.
— Прошу до господи! Я спитаюсь в батька.
Ото пішли вони до Чонгаревої хати. Чонгар та Чонгариха саме тоді сідали за стіл вечеряти. Саіб одчинив двері в сіни і стукнувся лобом об одвірок. Вія не звик нахиляти голову в дверях. Увійшов він у низеньку хатину і ледве не достав головою до стелі.
Стара Чонгариха поставила на стіл миску вареної картоплі та поклала чорний хліб.
Саіб поздоровкався і кинув очима по хатині. Йому здалось, що він увійшов у курник або в хлів.
— А де ж ваші світлиці та кімнати? — спитав він у Чонгаря.
— Та тут же наша світлиця й пекарня, бо другої кімнати у нас нема, — сказав Чонгар. — Просимо подорожніх вечеряти!
Саіб зглянувся з Муратом. Їм обом хотілось їсти, а своя харч уже сливе вийшла. Саіб з Муратом сіли за стіл і поглядали на картоплю в глиняній мисці. Саіб узяв скибку чорного, як земля, хліба, вкусив один невеличкий кусень, жував, жував і не міг проковтнуть, а далі виплював під стіл.
— А мені казали люде, що ви їсте щодня баранину на срібних полумисках! — промовив згодом Саіб.
— То, мабуть, вас, молодих, хтось старий дурив, — сміливо обізвалась Паміра.
— Одже ж ти, дівчино, сказала правду… Чи не можна зварити нам з десяток яєць та засмажить глечик молока? — спитав Саіб у матері, але стара Чонгариха спустила очі додолу і промовила:
— Маємо тільки п'ятеро яєць. Хіба піду та дістану яєць та молока десь на кутку…
Вона обійшла куток і насилу достала десяток яєць. Паміра затопила в печі і зварила яйця.
— А молока немає у вас? — спитав Мурат.
— У нас на все село дві чи три корови, — сказала Паміра.
— А які у вас гроші, чи золоті, чи срібні? — спитав Саіб. — Мені казали люде, що в нас гроші золоті, а у вас срібні.
— Та то якийсь дурисвіт, мабуть, жартував, — промовила Паміра. — Ми і мідних грошей ледве маємо на хліб, а більше того, що ніяких не маємо.
— Мабуть, і справді з нас глузували якісь старі люде, нехтуючи вас, селян, — сказав Саіб. — Ти, дівчино, розумна, розумніша та краща за дочок пашів!
Паміра зирнула на огнисті Саібові очі й неначе впізнала Саіба після довгої розлуки. Вона одразу його покохала, бо не бачила ще такого красеня.
— Ти не купець, ти й не пан. Ти або княжевич, або царевич, — сказала Паміра до Саіба.
— По чім ти, дівчино, мене впізнала? — спитав Саіб.
— По твоїх очах, по твоїх речах, — промовила сміливо Паміра. — Я бачила купців та панів, але ти не такий. Ти, певно, ще не бачив світу, ні людей, бо, мабуть, зріс в золотих палатах, де, мабуть, на тебе і вітер не віяв, і сонце не світило.
Саіб осміхнувся і здивувався, що молода дівчина неначе по книжці читає його життя.
— Ти, дівчино, і справді вгадала: я царевич, — промовив Саіб і ждав, чи не впадуть мертвими од його очей ці прості люде, як за це теревенив йому Гарун-паша. Одначе вони не померли й стояли мовчки. "Вбрехався Гарун-паша! Казав: як побачать мене мужики, то попадають додолу мертвими. А вони стоять живісінькі!" — подумав Саіб.
— Чи ти пак маєш вже жениха? — спитав Саіб у Паміри.
— Та до моєї Паміри люде шлють та шлють старостів, так що й двері в нас ввечері сливе не зачиняються, а вона не хоче та й не хоче йти заміж, — тихо і боязко обізвалась Чонгариха.
— Чом же ти, Паміро, не йдеш заміж? — спитав Саіб.
— Тим, що нікого ще не полюбила, а може, й тим, що тебе ждала, — сміливо сказала дівчина, осміхаючись.
— Та й гостра ж ти, дівчино, на розум! — обізвався Саіб. — Коли ти правду кажеш, то я візьму тебе за жінку. Будеш зо мною царювати і мені правду казать, бо кругом себе я чую тільки неправду та облесливість, їдь зо мною, дівчино! Давно вже мені сняться такі пишні очі, такі чорні брови, як твої. Якась сила призначила тебе для мене, а мене для тебе; а яка сила, де вона, звідкіль вона, сього я не можу знати. Без тебе і сонце не світитиме для мене…
— Коли ти уподобав так мене, то я поїду з тобою хоч і на край світу, — промовила Паміра, — а як у тебе думка, щоб узять мене тільки за невольницю, то спасибі тобі за таку ласку! Я люблю волю більше, ніж тебе. Моє серце встоює за вольних, за вбогих та за безщасних.
— Та й моє серце до їх горнеться. Ти в цьому мені до мислі, а як до мислі, то і до пари, — сказав Саіб і витяг з кишені капшук червінців і поклав на стіл.
— Це вам, старі, на гостинець та курочка, що несе золоті яєчка. Поставте собі гарну хату, купіть воли та корови, — сказав Саіб. — Бувайте здорові! Вбирайся ж, Паміро, в дорогу!
Паміра вийняла з скрині одежу, вийняла чарівний вінок з рути, зеленого барвінку та павиного пір'я і завинула його в хусточку. Вона попрощалась з батьком та з матір'ю та й сіла на човен з Саібом. Човен поплив, і Паміра заспівала на прощання з батьком та матір'ю пісню. Голос поліг тугою понад берегами.
Пливуть вони день, пливуть і другий. Третього дня вони доплили до чужого царства, де вже царював арабський емір Карапет.
Над морем піднімались високо в небо дикі, стрімкі, скелисті гори. Одні гострі верхи скель були червоні, неначе тліли, як жар, другі стояли чорні, як обгорілі, інші були фіолетові, а вище од усіх вганялась в небо біла гора, закидана льодом та снігом. В синьому чистому небі верхи скель визначались, ніби намальовані пензлем. А під горами стояв палац з позолоченими банями. Кругом його зеленів старий дивний садок, кругом обсаджений пальмами.
Човен пристав до берега. Саіб сказав Памірі:
— Постережи ж та гляди добре човна, а ми з Муратом забіжимо в гості до царя Карапета та подивимось, як проживає мій сусід. Але як я оце піду до нього в палац, коли в мене нема дорогого убрання?