СКРИПКА
1
Сьогодні, діти, я вам трохи заграю на скрипці. Немає, здається мені, нічого кращого, ніж коли вміють грати на скрипці. Не знаю, як ви, а я, відколи дійшов до розуму, душі не чув у скрипці і любив музику, просто як саме життя. Коли тільки в містечку було десь весілля, я перший біг зустрічати музик, прокрадався ззаду до контрабаса, тягнув за товсту струну — бум! — і втікав. Бум! — і втікав. За оцей "бум" я одного разу мав від Берла-баса добру прочуханку. Берл-бас, сердитий єврей з плескуватим носом і гострим поглядом, удав, ніби не бачить, як я крадуся до контрабаса, і коли я простяг руку до товстої струни, він схопив мене за вухо і урочисто провів до дверей.
— Геть, байстрюче, з очей моїх.
Та це мене мало чого навчило. Я не відходив од музикантів ні на крок. Я любив їх усіх — від Шайки-скрипаля з чудовою чорною бородою і тонкими білими пальцями, аж до Геці-барабанщика, з величеньким горбом і чималою, вибачайте на слові, плішиною на голові. Не раз я слухав гру музик, лежачи під лавою,— бо мене гнали додому,— і звідти, з-під лави, дивився на Шайчині тонкі пальці, як вони літають над струнами, і прислухався до солодких звуків, які він так майстерно добував із своєї скрипочки.
Після того я кілька днів ходив мов зачарований, і Шайка з його скрипкою стояв у мене перед очима. Вночі я бачив його уві сні, а вдень він не виходив мені з голови.
Я уявляв собі, що я — Шайка, вигинав ліву руку і ворушив пальцями, а правою рукою водив наче смичком, схиляв при цьому голівку набік, очі трохи примружував,— все точнісінько, як Шайка.
Коли вчитель Нота-Лейб помітив,— це було саме під час навчання,— що я щось виробляю руками, закидаю голову і примружую очі, він дав мені доброго ляпаса.
— Ач, гультяю. Його вчать абетки, а він міни корчить, гав ловить!
2
Я дав собі слово: будь-що-будь, а я матиму скрипку, хоч би це коштувало не знаю скільки! Але з чого зробити скрипку? Звичайно, з ялини! Та легко сказати — ялина. Де дістати цього дерева, коли воно, кажуть, не росте в наших краях? Що ж робить бог? Він підказує мені таку думку: у нас була стара канапа, спадкова канапа, ще від діда Ан-шела; за неї сварилися двоє моїх дядьків з небіжчиком татом: дядько Беня доводив, що він — старший син і канапа належить йому, а дядько Сендер — що він наймолодший і канапа належить йому. Тато, мир йому, доводив, що хоч він тільки зять і на канапу права не має, але ж коли його дружина, тобто моя мати,— єдина дочка, то канапа повинна належати їй. Це по-перше. По-друге, канапа стоїть у нашій хаті, отже, канапа — наша канапа. Тоді встряли обидві тітки — тітка Іта і тітка Злата — і почалася сварка: "Канапа, канапа..." Все місто пішло ходором від цієї канапи. Одно слово, канапа лишилася нашою.
Була вона простою дерев'яною канапою, тільки облицьована тонкою фанерою, що подекуди відставала. Ось ця фанера, що відставала, і була справжньою ялиною, яка йде на скрипки,— так я чув у хедері. Канапа мала одну хибу, дуже зручну для мене, а саме: коли сядеш на неї, то вже не зможеш підвестися, бо вона стояла похило, трохи скособочившись, а посередині була вибоїна. Оскільки ніхто не хотів сидіти на ній, її засунули в куток і дали їй "чисту відставку".
Ось на цю канапу я й накинув оком. Смичок я приготував собі вже давно. У мене був товариш Шимек, син візника Юдла, він пообіцяв мені кілька волосин з хвоста батькового коня. А живицю, щоб натирати смичка, я мав сам. Я не любив покладатися на чудеса. Виміняв її у свого товариша Меєра за сталеву пластинку з маминого криноліна, який валявся на горищі. З цієї пластинки Меєр зробив собі потім ножика, добре нагостреного з обох боків.
У мепе виникло бажання знову помінятися з ним, але він одмовився і розкричався:
— Ач який розумний! Що ви скажете про нього? Я працюю три ночі, гострю, гострю, порізав собі всі пальці, а він тепер приходить і хоче мінятися назад!
— Дивіться на нього! — кажу я.— Не хочеш — не треба. Пхе, велике діло кусок сталі!.. Мало там сталі у нас валяється на горищі! Вистачить дітям і онукам.
Одно слово, я маю все, що треба. Лишилося тільки одпо: відколупнути ялину з канапи. Я вибрав для цього дуже зручний час. Коли мати пішла до крамниці, а тато по обіді ліг спочивати, я забрався в куток з цвяхом у руках і ретельно взявся до роботи. Тато крізь сон почув, що хтось порається. Він спочатку, мабуть, подумав, що в хаті миша, і почав гукати здалека: "Киш, киш!" Я завмер... Тато повернувся на другий бік, а я, почувши, що він хропе, знову взявся до роботи... Раптом дивлюся: тато стоїть і дивиться на мене чудним поглядом,— видно, він зразу ніяк не міг второпати, у чому річ. Потім, коли побачив понівечену канапу, він витяг мене звідти за вухо і так відлупцював, що мене довелося відливати холодною водою.
— Схаменися, що ти зробив дитині? — лементувала мати із слізьми на очах.
— Твоє золотко! Він мене живцем зажене в могилу,— каже тато, блідий як крейда, хапається за груди і заходиться кашлем на кілька хвилин.
— Нащо ж брати так близько до серця? — каже йому мати.— Ти й так хворий. Подивись, який вигляд у тебе, прости господи!
З
Бажання грати на скрипці зростало разом зі мною. Що старший я ставав, то більше міцніло це бажання. І, як на зло, мені щодня доводилося слухати музик. Якраз посеред дороги між нашою хатою й хедером стояла маленька землянка, і звідти завжди чути було різні звуки й голоси різних інструментів, переважно звуки скрипки. Там жив музикант Нафтоле Безбородько, із закладеними за вуха пейсами, у підрізаній капоті з твердим коміром. Ніс у нього був величенький, неначе приліплений, губи товсті, зубп чорні, обличчя рябе, і ніяких слідів бороди. Через це звали
його Безбородьком. Жінка була в нього висока й товста, її прозвали "прамати Хава". Дітей було в них з півтори дюжини, якщо не більше. Обідрані, напівголі і босі, і всі вони, від найстаршого до найменшого, грали: цей на скрипці, той на альті, інші на контрабасі, на тромбоні, на флейті, на фаготі, на арфі, на цимбалах, на балалайці, на барабані або на тарілках. Серед них були й такі, що вміли виводити найскладніший мотив на губах, на зубах, на склянках або горщиках, на шматочках дерева, а то й на щоках,— чортенята, бісенята, і все!