Скриня

Сторінка 2 з 3

Вінграновський Микола

Я оглянувся на той білий позальодовий берег і побачив їхню, — раз, два, три, чотири, п'ять, шість, сім! — їхню чорненьку семірку. Вони спускалися вниз по снігу, підтримуючи одне одного лапами, щоб не впасти. Правда, ні рогів, ні хвостів мені не було видно, бо вони були від мене ще далеко. Але по тому, як вони йшли, як оглядалися на всі боки, як переставляли ноги, я зрозумів — це були вони!

Стало темніше у небі^стало жовтіше у річки по берегах, а посередині чорно, і наче хтось річку здушив з берегів, тонко щось застогнало у ній, страшним голосом щось у ній заспівало, і чорти на своєму березі повільно попливли разом з ним кудись униз, у сніги, і пішов теплий дощ, і річка пішла.

На якусь мить я навіть забув про чортів, бо так мені стало легко і весело від того, що річка пішла!

Я бачив, як вона своїм молодим водяним тілом виштовхує на берег крижини, і вони сунуть на берег, мнучи очерет, аж до мене, до груші, і ще пахнуть річковим підводним теплом.

А дощ напосів з усіх своїх хмар, і наших, і, мабуть, загра-ничних, бо річка немов закипіла! Вона стріляла крижинами в небо, і вони білими тарілками розліталися від неї над грушею аж за бабину хату.

Я вщулив голову в плечі, бодай яка із них та не впала мені на голову.

І тут я побачив очі своєї річки! Сірими молодими очима вона глянула на мене з-поміж далеких білих крижин і знову пірнула під них, що вони, ті далекі найбільші крижини, затрусилися, як холодець!

Що моя сіроока річка хотіла тоді сказати мені, — я не знаю, але, видно, щось хотіла сказати, бо раптом все стало тихо і дощ перестав.

Сіро скапували з груші краплини, і м'яке щасливе хропо-тіння Сну і його сім'ї чулося невідомо звідки, чи то з неба, чи з-під землі?..

Але нараз стало чути, як знову тихо і швидко наливається річчине тіло новою силою, як вона поворухнула плечима і знову зашепотіла крига по берегах...

Чорти ж тим часом збилися докупи, заблимали сірниками, видно, закурили.

Довго вони курили чи недовго, мабуть, що недовго, бо найвищий із них відділився од них, підійшов до річки, став на крижину і почав на крижині підскакувати.

Поплигав-поплигав, переплигнув ще на одну. Поплигав і на ній. І так з крижини на крижину спритно і легко дістався до середини річки, потім оглянувся на своє кодло, махнув йому лапою, й усі чорти, як один, заплигали по крижинах на мій берег до мене.

Я вже хотів було і тікати додому, як раптом один із чортів посковзнувся і шубовснув у воду... Та не встиг він і шубовснути як слід, а вже був на березі, як реактивний! Тієї ж миті кодло підхопило його під лапи і підтюпцем понесло просто до мене, до груші.

Я за грушу, за кущ бузини, і — сховався.

Дивлюсь, чорти роззувають отого шубовсника, стелять на сніг куфайку, починають викручувати онучі...

І тут мені стало страшно на все життя: отой найвищий із чортів, що першим плигав по крижинах, був не хто інший, як мій тато. А той, що шубовснув у воду, був наш сусід Павло Витріщак, ветеринар, Герой Радянського Союзу...

Але я відразу помітив, що все це не так, бо у правих кишенях їхніх штанів виднілись чорненькі відтинки захованих хвостів — поховали хвости по кишенях, щоб не замочити!

І мені стало ясно, що мій тато не тато, а тато-чорт, що Герой Радянського Союзу Павло Витріщак — не він, а чорт!

До того ж і шапки сиділи на них не по-людському, а по-чортячому — їхні шапки трохи здіймалися над головами, бо їх підпирали роги.

Павло Витріщак сказав:

— Треба було ж тобі таке?

— Та не треба, а на, — сказав мій батько.

Решта чортів важко відхекувались, і я потроху почав впізнавати їх.

Отой третій із них був не хто інший, як мій учитель. Квартирант, нежонатий, у синьому галіфе. Але я ще в школі помітив, що він не такий, як усі вчителі, а якийсь такий вель-зевуватий, бо дуже вже багато знає про моря, про походи та про піратів. І жінки нема, ні дітей, а квартирант про людське око! Ось він, мій учитель, з чорненьким хвостиком у кишені відхекується вночі-опівночі по крижинах через річку зі своїм кодлом! Кодло каже йому "ви", як головному.

— Ви, Панасе Андрійовичу, так і не доказали, — сказав Павло Витріщак, натягуючи другий чобіт.

— Так-от я й кажу, — відказав мій учитель-чорт, блимаючи сірником. — Усе на світі — парне! Ви думаєте, аби у нашої планети Землі та не було десь пари, то ви що собі думаєте: вона б жила?

— Не жила! — гордо сказав мій батько. — Бо все на світі парне, як голуби!

— Ні-ні, а от ви мені скажіть! — тоненько заспівав найменшенький із чортів, Іван Козоріз, інвалід війни, семеро дітей, і всі дівчатка. — До чого нам ці збори? Який із них толк? Ніякого. Поговорили, накурили, пішли, та й усе. Отож я казав і кажу: треба було не зупинятися. До Берліна дійшли? Дійшли. Взяли? Взяли. Отож треба було йти далі. А пішли б далі по океан, то й збори сьогодні у нас були б не такі, а інакші, і наша балачка на них, і все на світі було б іншим.

— І що тобі, Іване Микитовичу, і досі болить той Берлін? — сумно спитав мій батько.

— А те, що наша сила уже не та, як би високо ми не літали!

— Так-так, — підпряглися решта троє мені не знайомих чортів, видно, якісь приїжджі.

— Так, та не так! — сказав Павло Витріщак, і все кодло принишкло. Але більше він так нічого і не сказав. Для Героя цього було достатньо. Довгим суворим поглядом він подивився на маленького Івана Козоріза, потім підійшов до нього, взяв під лапи, підняв і поцілував його в губи.

Усі чорти почали цілуватися. В тому числі і мій батько. Це підтвердило мені ще раз, що мій батько не батько, а батько-чорт, бо мій справжній батько не цілувався ніколи і ні з ким, навіть на свята.

Перецілувавшись, кодло стало в коло, обнялося і заспівало... Пісня розкрила їх до кінця: в їхній чортячій пісні не було жодного людського слова! Лиш інколи воно проскакувало між суцільним бубонінням без слів... Хоча саме по собі бубоніння мені сподобалось — воно було бойовим, як на війні...

І знову по вухах їхніх шапок залопотів теплий дощ, і один за одним без слова і рипу вони почорніли під гору до хати баби Тимохтеїхи.

— Щось воно не те, — подумав я собі. — І не розказали нічого такого, і не показали, мабуть, з далекої, видно, дороги, або аж із того світу. Тоді чого ж від них і смолою не пахло, а тільки куфайкою?