Сковорода (симфонія)

Сторінка 75 з 83

Тичина Павло

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1195, арк. 7—8)

[XI. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
< ПАНТЕЇЗМУ СКУКА >
...Три місяці пробігло,
мов кораблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітані,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці пустинь Китаївська і в ній Сковорода
немов пливли —
поміж садами рожаїстими,
серед кринипшого узлісся,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче.
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь,—
уже Сковорода
встає з досвітньої дрімоти
й сідає знов писать
<МизІит> Мустум — говорить <він> Сковорода — назву
<я діалог > трактат я про натуру,
< мустум > пшзиші,
що по-латинськи означав
< молоде вино> < виноградний сік> молоде вино.
Природа ж, світ увесь —
мов виноградний сік із винограду,
і ми його п'ємо,
1 Після цього автор позначив вставку і написав: "Н[а] т[ому
боці]", проте ніякої вставки па звороті немає.—Pce?.
п'ємо...
Л разом з ним
впускаемо до серця й бога,
<що геть> що весь
розлився у природі < скрізь > <весь> <до останку >
<весь>
— Бога? — в розчинене вікно спитає вітер.
— Бога? — в саду насмішливо оріхи зашумлять.
— Бога? —лукаво <занавіска > надметься.
лукаво па вікні щось < залопоче > затріпоче ще
н надметься.
<І> Сковорода
< поверне свою голову до роз [чиненого вікна] > <до
нпх>
поверне <свою> свою голову <до одчипеного вікна >
< відсвіжуючого вікна >
в той бік, де свіжий струм іде,
але йому тут раптом — < занавіска >
таким блискучим білим сміхом <ув очі> пирсне занавіска,
<що аж Сковорода одхилиться здивовано! >
що він од несподіванки аж несвідомо
одхилиться здивований!
А з стола, як божевільні,
аркушики паперу полетять:
на <шаховку; на лаву, що править в келі[ї за ліжко] >
<аналойчик> аналой,
на лаву, що править <в келії > Сковороді за ліжко;
<на отця Іустина>
на глек з водою, <на Іустипа>...
І кинеться Сковорода їх підбирати:
<—> Оцей ще мепі вітер!
Що пустун же, сказати б, тінь порожня,
а отакеє виробляє.
<— Оріхи! Ви чули, що сказав він? — >
<і> А вітер, підхопивши <знову> занавіску,
опреться ліктями об лутку,
< подивиться докірливо па Сковороду >
<і головою> і прозоро головою похитає:
— <Ну як же це можна так, га?> Ну як <же так> такеє
можна
< такеє > говорити?
<Оріхи! Ви чули, що сказав він?>
А ще філософ зветься.
(Оріхи <зашумлять: філософ > зашумлять, повторять:
авжеж, іще
філософ зветься)
Пустун то я пустун,
але ж тп зрозумій і те,
що раз я т і н ь —
то при мені, виходить, десь же <й> мусить бути й тіло?
<І Сковорода > < філософ > І Сковорода,
немовби прислухаючись до чогось,
на <хвилипку> хвилиночку застигне,
а потім полегшено зітхне<:>
і'г <скаже> здивується уголос:
— Так от воно що!
Тінь — <і та>
і та навіть тіло своє має.
Значить, сто раз я правий був учора,
коли <говорив> па диспуті з панами говорив:
Матерія — вічна.
<Так. Materia aeterna est.>
<Так> <Ллс> Так чого ж тоді я знов сьогодпі
спотикаюсь?
<і на чому?>
Та ще на < слові такому невиразному, > такому < зовсім>
< хисткому й по-філософськи> невиразному,
<як "Бог"?> як слово "Бог"?
< Поглянув >
< Природу богом називаю я> Адже природа для мене
бог лише в такому розумінні, як називав її й Спіно-
за,— <тобто: > <а саме:> тобто: <природа> є
< причина > самої себе. Є причина < тобто > <або
ж> вірніше < первопричина> існування первопри-
чина. <Але ж> А щодо бога з запахом, з бородою,
з хітоном, з благословляючою рукою—<то> то не-
вже хоч коли-пебудь та отаке я говорив?
<А за вікном все більш світає, >
І ось
< почне філософ паш по келії ходити — швидко >
< почне він тут швидко по келії ходити >
почне Сковорода <тут швидко > <тут> по келії
ходити
< швидко-швидко >
і сам з собою сперечатись.
(А за вікном <все більш світає >,
нікого не питаючись, світ світати < починає >
устане
< півень заспіває, півень десь>, десь озветься пташка,
заскрипить фіртка у саду).
Сковорода:
Якщо ми визнаємо бога,
тим самим визнаєм, що світ конечний?
<Тобто: > <Або ж:> Іншими словами:
що його було створено колись?
А тим часом —
це ж не так,
зовсім, філософе мій любий, це не так.
Бо початок і кінець —
в єдиній точці сходяться.
Бо від зерна колос —
в зерно ж і повертається.
Світ —
вічно текучий,
і там, де світ нібито закінчується,
там він тільки наново пароджується.
Як вода —
найди, де перша крапля в ній, а де остання?
І жадібно з глека води ковтнувши,
він знов <знов> по келії заходить.
Ск [оворо да:]
Ну от. Освіживсь.
Перестане хропти тут Іустин,
І, повернувшись на другий бік,
носом на віддихах задирчить,
немовби дошку пилкою пиляв він.
Тепер — далі —
<далі.>
(А за вікном <все більш світає >, нікого не питаючись, світ
світати < починає > устане, < заскрипить фіртка у саду>
до утрені у дзвона вдарять і < хтось > ченці, одкашлю-
ючись, <під садом > через сад, < пройдуть > як тіні,
пройдуть).
Сковорода:
Якщо ми визнаємо бога,
то буде <Дух ізверху в нас> Дух тоді в нас зверху, а не
Матерія?
Але ж Матерія якраз і є та сила,
без якої і самий Дух не може існувати.
Справді.
Відчування, Свідомість, Розум —
звідки ж вони узятись можуть,
якщо не буде тіла?
Та навіть і таке, здавалося б, безплотне, як повітря,
<як повітря >
<і воно —> а воно ж —
твердіше від каменю,
міцніше від заліза,
<бо інакше б птиці, літаючи >
бо інакше
птиці, літаючи, не могли б на нього опиратись.
<Бо < інакше > Генрі Кавендіш,>
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1196, арк. 1, 4—6)
* * *
якщо пе буде тіла?
Або й таке, < здавалось би, безплотне —як повітря >
здавалося б,
безплотне —
як повітря!
І збудиться від його голосу Іустин,*
і смачно позіхне, аж вискне
<ще й < перехрестить рота> перехрестить собі рота>
І перехрестивши <і перехрестивши собі> собі рота,
байдуже <тупо> безнадійно < запитає: ти все>
пишеш?
<Снустить босі> Позіхаючи <снустнть> голі <ноги*
додолу> *
< Позіхаючи, по[чне]> < обома руками почне вичухувать*
себе по *
пузі> *
<0,> <Ой, г-господи> *
А Сковорода, своє продовжуючи <у думках >,
з одчаєм <скаже> йому скаже:
Та ні, ти подумай!
Цього ще <иіко[ли] > не бувало, щоб я його коли зустріти
запізнився,
а це... в вікно ось глянь...
<І у с т и н
Ти про кого це < говориш > кажеш? >
Іустин,
<опустить> свої ноги спустить додолу
<й нагнувшись, почне шукати >
<й ви [чухувать] > <і обома руками почне вичухувать >
<вичухуючи себе, почне >
<так само тупо перепитає > <байдуже промовить: >
<і дивлячись у вікпо, байдуже промовпть:>
< Зустріть? та кого ж?>
й, шукаючи ними *
постолів під лавою,*
так само <тупо> байдуже промимрить:
Зустріть? А кого? *
Сковорода, не <мо[жучи]> в силі більше < витримати > *
<від усієї цієї тупості, сонливості, монастирської огиди > *
стримати *
своєї одрази до всієї цієї тупості,*
до монастирської огиди,*
<сто раз> *
ледве стримуючи свою досаду на себе,*
сто <раз пожалкує> раз, тисячу раз пожалкує: *
чого він < прийшов у> < прийшов сюди> < обрав цей> *
прийшов у *
монастир <цей у гості > цей до Іустина *
в гості? *
Заспокоїтись від переслідувань? Заховатись од насмішок *
панів? *
А вийшло ще гірше,*
ніби тікання від боротьби, від світу.*
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, М 1196, арії. 7 зв.)