Сковорода (симфонія)

Сторінка 3 з 83

Тичина Павло

шэоьито1

На небі засвітали
зарі!
зарії
Кого там ще убили,
зарі-
зали?
То не березовий-бузовий
солодкий сік,
по всій землі, по всій землі
пройшов головосік.

Пройшов чи ще проходить?
Замість відповіді
Маринчин брат з туману виступив
і розтуманився за вітром.
Чого?
Ніколи він його не бачив,
а от же ясно запримітив:
рукою в землю вкрючивсь...

На небі засвітали
зарі!
зарі!
Кого там ще убили,
зарі-
зали?
То не березовий-бузовий
солодкий сік,
по всій землі, по всій землі
пройшов головосік.

Твердо, рішучо, могутньо (італ.).— Ред.

Отак козаччина пройшла,
а ми немов не чули.
Собі шукали миру, коли там кров лилась.
Нащо, нащо?
К чому цей мир,
до чого ця проповідь висока
і приоздоблені в герби словесні премудрі
алегорії?
К чому усі його протести,
коли вони м'які, коли вони тендітні?
"Блаженні милостивії" — сказать катам?!
Ударить так, щоб аж заграло!
щоб пронеслося над хатами,
над бідними усього світу!
щоб пробудилися незрячі,
щоб стали зрячими раби,
раби, ця сіль землі майбутня,—
ударить! вдарить!
За думками не помітив,
як ліс пройшов,
сумний, перестарілий ліс і Голосіївську
сонну пустинь.
І сам не знав,
чого це лісом він пішов, не берегом,
і куди спішити мусить.
Зайшло невиспанеє сонце
і в хмарі досипляло
жовтаво-жовто...
День хирявий, хмурий, хмаристий
заледве кидав тіні
од сосен на дорогу.
Уже виднілось передмістя,
і Київ із туману
грязею виблискував...
і
Спинивсь в яру, щоб виламать собі ціпочок,
і затремтів з нестями,
закричав!
1 Тут і далі двома рядками крапок позначено пропуски в руко-
пись— Ред.
Чиясь невидима рука його тягнула в рів,
і він, іще не бачачи нічого,
уперше світ клясти почав
і тих, що світ ведуть у тьму
і поливають кров'ю.
Закричав! —
На дні,
звернувши голову до нього,
лежав козак і теж кричав, здавалось,
та тільки крику
не чуть було.
Однією рукою в землю вкрючивсь,
а другу мов на схід сонця простягнув,
показував: туди! туди!
"Маринчин брат!" — проблисло.
І заридав Сковорода.
Зверху дуби
шуміли — не шуміли,
без вітру гомоніли:
найшов, найшов, найшов...
І справді найшов.
Знайшов Сковорода нову гармонію,
в якій замість любові
щось інше зазгучало.
Очі, повні ненависті,
метнув у небо він —
та й зразу засміявсь:
почув навіки,
що всеблаженний не дає йому вже
заспокоєння,
як і віднині він —
всеблаженному спокою не дасть.
Зря до бога мертвого взивать
і потрясати душу перед істуканом,
зря.
І в тон йому голодний ворон над ярами:
зря! зря!
А по дорозі люд тікав
і криком кидав, як ножами:
тікай і ти, чоловіче, тікай!
Стояв Сковорода і ждав.
За ними ж нічого не було.
Тільки жінка в сірому
за ярами прокрадалася, як злодій,
та карета, поблискуючи, мчалась живо-живо,
а пан, блідий як крейда,
нагнувши голову з вікна,
блював...
Десь, певно, на бенкеті
за труд, за піт, за долю України
всю ніч він нажирався
й додому їхав снідать...
І це бачить бог?
Та й знову засміявся.
— Ббог? — ревнуло ревище десь за горою
і, сколихнувши воздух, вгорі
занило-погуділо.
А потім —
хлоп-хлоп! — озвалося за лісом.
— Не хлоп, а людина,
безщасний громадянин всього світу!
Але кому ж ти кажеш?
Усім, усім скажи, а не собі!
Зря виховувати душу в правді
і туркотіти голубом,
коли кругом насильство — зря!
І в тон йому голодний ворон над ярами:
зря! зря!
І зрозумів Сковорода:
повстання.
Лише повстання знайдуть язик і мову,
якою б можна
до панів промовлять.
І зрозумів, яку грозу вночі він чув
із Києва
й куди його так тягне.
На села, на села скоріш!
Хай піднімається земля!
Отам його гармонія:
душу свою
з суспільною з'єднать —
на села!
Заспішило серце, заспішило,
і душа перестала мовчать
і дзвінко-тріско розлетілась,
немов суха ікона під сокирою —
на села!
Зверху дуби
шуміли — не шуміли,
без вітру гомоніли:
прощай, прощай...
Пішов Сковорода в ненависний туман.
Гарячіла непокрита голова,
і свитина полами маяла і доганяла його,
мов прокажені пророка...
Нехай собі да й шумлять дуби,
шумлять дуби, де глибокі рови.
Понад ровами бур'ян-будяк.
Упав козак — одкрасувався навік,
Ніхто ж йому тепер смерті не звидить —
тільки рука лягла, де сонце сходить.
Чи там мила серце печалить,
чи до вікна матінка припадає?
Ой не мила, не матінка вбога,
то до волі шлях-дорога,
шлях-дорога, козаки з прапорами —
не жить, не жить нам ніколи з панами!
Не помічав ні люду, ні вулиць;
ні Либеді бистрин прозорих;
що довго його все проводжала, вербами
заводячи сюди, туди в байраки;
не помічав ні крику крамарів, ні суєти
міської,
ані співу старців —
одна тільки думка кипіла в голові,
один шумів гарячий спів:
не жить, не жить нам ніколи з панами!
І хоч він знав, що не йому піднять
безщасних,
не йому, що вже під п'ятдесят нахмарило,
що й мови народної по академіях забув —
душу розвиднювала
далека радість,
її ще очі не бачили,
її ще слух не чув,—
але духом розумів,
як розумів і те,
що зараз, зараз же підготовляти день
той треба,
зараз!
* * *

Отак прийшов до того місця,
де Київ із гори, мов світ предивний.
Хотів із ним він попрощатись —
учився ж там і жив.
Глянув униз —
і заходила гора, мов корабель у бурю.
— Охляв! — проблискло в голові,
і спокушаюче перед очима пропливла
риба на блюді і хліб.
Та тут
могутній дух його підняв
і пелену майбутнього розкрив в тумані
перед ним.
На мить
заблискло все кругом:
побідні прапори, і крики,
й робочий люд.
А з міста нижнього, димами вигинаючись,
трупний смрад пішов, як по великому
побоїщі
(ще й гайвороння чорне),—
і знов закрилось.
— Земле, на якій стою,
земле, яку крізь туман проглядаю,
уся ти в неволі чорна у білих,
чорна земле.
Несвідомо оглянувсь.
З-за дерев
мовчала до нього жінка в сірому:
пізнати чи не пізнать?
І, не рішивши,
кущами подалась під гору.
День хирявий, хмарний, хмаристий...
Поділ розсипавсь при воді,
і торгував, і сонно метушився.
Дніпро ж немов стояв на місці —
сліпий-сліпий та більмастий.
Не знав, куди сльози, куди скарги свої
посилати:
чи до моря, моря всесвітнього,
чи до Катерини в Москву, до Малоросії
любительниді...
Як став Сковорода —
усе забув од горя.
Стояв так не годину.
Все поривався говорить:
простягне руки до Дніпра
та й знов тремтячі одведе,
немовби воздух тихо прийме.
Сльози гніву,
бурі серця великого
говорить не дають.
Стояв отак не годину.
Аж загудів гладкий далекий дзвін,
карнавками плакучими Поділ забрязкав,
а там ізліва, справа, всюди, скрізь —
плакучі, слізні та єлейні...
Забув Сковорода неділю,
забув себе, годину й час.
Лише в лиці своїм мінився,
мов дзвони ті —
то вороги були
і били його, били,
догматами сухими
забивали.
І що дивніше —
перша
вдарила Софія.
Древнє своє ластовиння туманом
попудривши,
вона
підперлася оградою
і сіла між церков старих, що хрестяться,
ой боже мій, все хрестяться.
— Нум драти пір'я, а я вам розкажу,
як дівувала я колись.
Бувало, підуть дзвони у танець,
візьмуся в боки —
так тільки Десятинна поглядає.
До Візантії чуть було, як підківками
одбивала!
Що тих гетьманів я міняла!
А от же кожен руки цілував
і присягав на вірність.
Бо треба було
народ держать.
Не витерпів Сковорода:
— Софіє, не бреши!
Народу цим не вдержиш.
Прийдуть зо сходу,
зрівняють всіх і рознесуть
і на твоїх руїнах нову премудрість
проголосять,
та не по-темному, а просто.
А ген за полем, за горою
Лавра богобоязлива
перстом у небо указує,
навколо гордо позира.
Хрестом вона черкнутись хмари хоче.
Ну, як черкнеться, то вже що? —
Воістину фортеця чванства і покори,
дум темних властителька.
— Дум... дум...— односить вітер в поле,
дзвіниці рота затуля,
а та гуде, містично виє,
часом в дрібушки дзвони пустить —
і знов: у!., у!..
А високо, аж під хрестом дзвіниці,
дзиґарі кожну четь години
цитату з дзвонів кидають, мов брязкотельця.
Барокко рідне
цитату ловить ту і зголодніло одбиває,
повторює у всіх кутках, поза колонами
і на карнизах,
а потім облуплюється й тихо пада.
І лишаї на стінах, в нішах сліпих
і впоперек колон —
мов обриси материків на мапі.
І так не хочеться святим, що вже
наполовину стерлись,
зіходити з стіни.
Ловко держати фоліант і вічно брови
хмурить
і од прочан немов парад приймать:
святителю, моли бога за нас!
Легко стояти у сяйві на хмарах,
і поглядати за Дніпро,
і безконечно думать, мріять, уповать.
А тепер...
Барокко рідне облуплюється й тихо пада.
І точать сльози бані церков печерних,
що сіли над мощами, наче квочки.
Лавра богобоязлива
хрестом черкнутись хмари хоче.
Ну, нехай...
Одна тільки церква не дзвонила —
Андріївська.
Як лялечка, як панночка, стояла над горою.
Стоїть, не журиться.
Упасти не впаде —
кріпкйй під нею чорний горб.
Цариця поставила в знак приязні киянам,
немов хотіла цим сказать,
що України вольний дух
отак в Москві над прірвою, над кручею
поставлено.
Ось тільки збуди,
збунтуй той чорний грунт —
навіки підеш в прірву,
дощенту рознесем!
Поділ розсипавсь при воді
і сонно метушився.
Здавалось, світ увесь заснув!
А дзвони все гудуть,
а дзвони присипляють:
спи, спи, місце добре — нічого боятись,
спи...
І раптом настала така тиша,
якої ніколи ще не чув.
Та дивно!
Тиша — горіла.
То в однім місці схопиться,
то в другому вогнем,
ще й завалує валом дим, немов із фабрик.