Проходив кладовищем.
...говорить.
Вже дощ стіною рівною підходив
<і розлягались блискавки > і блискавки ганялись
8а смерканнями
<і розлягались гори грому понад Дніпром смеркаючим. >
як Сковорода, <на рівні ноги> <на бистрі ноги вставши>
<з смеркаючого поля>
у пустинь поспішив.
що все — не тільки радість,—
що все одсвічувать повинна.
Але ж бо єсть вже інший триугол.
— надходив вітер —
— А ти все сам з собою? —
зустрів у брамі Іустин.—
Іди, стоїть твоя трапеза,
і братія поговорить прийшла із Лаври.
— Чого тій братії!..— та й змовк.
В душі боролись два боги:
гармонія і справедливість,
і першу валивала <люта> лють,
бо <не може буть гармонії, коли> де ж гармонія,
<коли> як справедливості нема [?]
— Я тут, я тут, я <тут>...— <скотилось по даху> по даху
скотилось,
затріпотіло в листі, < впало >
і < зразу > стихло.
— Ходімо < скоріше під дзвіницю > па ґанок,
<а то вже> гряд.
— Гряд! — ударило над ними
<ще> й завалилося <в кущах >
і < потім > довго блискавку сікло, сікло
і < довго > повторяло десь
вище октавою < внизу >:
— Бруд, брудом бруд...
А гряд од стін і від землі одскакувать пішов
мов стукотом підкований
<вже під дзвінице [ю] >
<в шумі, в шумі>
у шумі, <у> в бризках, <в> у бризкошумі
мов стукотом підкований.
— Григорію, ось слухай:
ти, бачу, щось замислив,
немов тікать із пустині надумав.
Останься, поживи!
Ти бачиш, як тебе ми поважаєм,
як в кожне слово твоє вірим
про Бога вічного.
"<Чи вічний же ваш Бог?> <А може й> Не мечіте
бісеру",—
Сковорода подумав.
< Підійшла > Вийшла братія.
— Останьсь, останься,— почали вмовлять.
Ще не набридло по світах?
Пора подумати <про> за пристань.
А пристань тут твоя,
У нас,
у Києві, у Лаврі.
Ми знаєм всі твої таланти.
Ми знаєм розум твій і святість.
Стовпом істини ти будеш в нас
і церкви окрасою на Україні.
Затремтів Сковорода мов пламенем об'ятий.
— Ой, преподобнії!
Яких вам ще стовпів у церкву треба?
Доволі й вас,
стовпів неотесаних!
Ви ж церкву завалили,
що й за сто літ вона не встане!
Іустин тихо:
— Григорію, ось годі.
Не ображай лаврських отців.
Вони ж прийшли прохать тебе <до них> у ризу
<хоч і за єпископа >.
Затремтів Сковорода, мов пламенем об'ятий.
— Ризо! ризо!
не багатьох ти преподобними зробила,
але премногих вчарувала.
Окаянствуйте!
окаянствуйте, поки не встав спаситель церкви.
А він як встане —
то першим же на вас!
Братія: Ти гніваєшся, учителю,
<ми знаєм >.
Скажи ж нам на прощання,
<де> <наше щастя > де <мир> < надія > < гордість
і надія >
щастя наше, де надія
<кого ще> < порадиш нам прохать >
і кудою нам <іти шукать > іти [?]
<— Всяк єсть там, де серцем сам>
<—Ідіть пахать, забудьте рясу—>
<отам ваше щастя і гордість і надія >
<отам ваше щастя, отам ваша гордість і падія>.
<—Ах, наше серце>
Сковорода: Всяк єсть там, де серцем сам.
— Ах серце наше < нічого [не] бажає як добра >
добра завжди бажає ближньому.
— Покиньте рясу, ідіть пахать.
Замовкла братія.
Потиху
посунула назад.
Пішов і отець Іустин із ними в келію.
Ще довго там світили свічку,
ревли молитву по вечері
і, наревівшися, лягли.
Зостався сам.
Один,
у темноті,
у думах.
Дзвіницю хмари обганяли —
і бунтувалися вгорі тополі,
турляючись на схід...
< Гроза пройшла десь стороною >
< Гроза гриміла над [тополями] >
<але друга надходила ще більша >
Гроза <на мить> часами затихала
і другу грозу із Києва чуть було
й тоді <було чути грозу другу > <другу грозу >
із Києва,
а що саме —
не розібрать.
< Зостався сам>
Зашуміла шовковиця,
оріх затрепетав
і дзвіниця < зразу > підскочила в малиновім огні.
— Грязь!
Гробокопателі! <Хромії!> —
Хромії! —
ударив з неба голос, загримів,
і довго шар важкий <на ременю > розкочував,
щоб знов жбурнуть на землю.
Перевів дух вітер
і зразу
у всі ворота розігнавсь.
Л зверху дощ,
а зверху блиск —
грязь!
грязь!
Злякалися ченці
і засвітили свічку в келії,
і заревли до бога грізного до Саваота:
— Свят! свят!
ми чистії, ми духом нищії,
помилуй нас...
А зверху дощ,
а зверху блиск —
грязь!
< грязь !>
В саду під деревом
курінь соломою накритий.
Там спав Сковорода
годин чотири на добу.
А все ж останнє врем'я
молився.
І зараз < прибіг він> він прибіг
не від дощу сховатись —
молитися, молитись!
Гарячі руки простягнув —
і попливла земля,
і сам возноситись почав.
Все вгору, вище, вище.
І бачив землю,
всю її неправду,
неначе вдень,
так ясно.
<Царі, царята і пани> Царі ж, вельможі і пани
<з[агнали] >
< народ загнали в церкву> < народу темному зв'язали
руки>
<і катували скорпіонами... > її катували скорпіонами...1
Збоку, на берегах рукопису, дописано пізніше олівцем:
"<Лежала правда на землі зв'язана>
<його мати> <його> на землі <зв'язана> лежала
його мати зв'язана,
її катували
<і вправд[і]>
Ченці ж стояли оддалік
<і все співали:
"У царстві Твоїм пам'ятай нас Господи" >
і все приказували:
"Чти отця твоего і матір твою".
І наче сам він, <сам стояв,
сам> стояв десь недалеко од ченців
і теж співав:
"Блаженні <кроткії> милостиві, яко ті помилувані будуть".
А пани, слухаючи божественного співу,
ще більше милували "чернь",
аж поки < справді вона> вона справді кров'ю не зчорніла
і не перетворилась в грязь.
— Грязь! — < востаннє в [дарило] > ударило над садом —
і Сковорода прокинувсь.
<Дощ одійшов> < переснився > <Дощ одійшов і ніч
переснилась >
1 Ніч переснилась,
2 і дощ одшумів.
3 Спішили хмари обсушитись,
4 а небо од краєчку < посиніло мов антимінО,
5 мов антимінс, посиніло
На столі мовчала < розкрита біблія > біблія розкрита
і риба на блюді і хліб.
Не доторкнувся до трапези.
Пора!
<І> на устах <його> рішучих
новая радість < вийшла > виросла [—]
пора!
<і наче то не мати його була> і наче то вже не мати,
а Маринка,
голову звернула до нього.
Кричати хоче,
а крику не чуть <було>,
<і тільки рукою попереді —
туди! туди!>" — Ред.
1 Збоку дописано олівцем:
"3. І тільки <ще> з Києва грозу було ще чути,
а яку саме —
не розібрать".— Ред.
Укинув біблію в торбинку,
згадав рукою флейту коло пояса,
вклонився тричі < серед> ранку, саду
і бистро-легко
пішов на схід.
На небі засвітали
зарі! зарі!
Кого ще там убили,
зарі-
зали? —
То не березовий-бузовий
солодкий сік,
по всій землі, по всій землі
пройшов головосік.
Пройшов чи ще проходить?
<І неред очима брат>
<3амість>
Замість відповіді
Маринчин брат з туману
виступив <.>
<і знову розтанув > і з вітром розтуманивсь.
Чого?
Ніколи він його не < бачив > <знав> бачив —
а отже навіть
<руку запримітив скрючену > <руку скрючену
запримітив >
руку запримітив
< немов > у землю вкрючену.
На небі засвіта[ли
зарі! зарі!
Кого ще там убили,
зарі-
зали? —
То не березовий-бузовий
солодкий сік,
по всій землі, по всій землі
пройшов] головосік 1.
Отак козаччина пройшла,
а ми немов не чули.
Собі шукали миру, коли там кров лилась.
Нащо, нащо?
К чому цей мир, < думки, змагання > к чому ця проповідь
1 Ці дев'ять рядків на берегах рукопису позначені так:
"на небі засвіта
головосік".— Ред.
висока
і приоздоблені в герби словесні премудрі алегорії?
К чому <усі його> протести всі
<коли вони> <м'які> <напудрені>
коли вони м'які, коли вони тендітні?
"Блаженні, милостивії" — сказать катам? —
Ударить так, щоб аж заграло!
Щоб пронеслося над хатами,
над бідними усього світу!
<щоб пробудилися незрячі >
Ударить так, щоб пробудилися незрячі,
щоб стали зрячими раби, раби, ця сіль землі майбутня!
Ударить! вдарить!
<На небі засвітали
зарі! зарі!
Кого там це убили,
зарі-
зали!..
Кого там ще убили?
Сковорода чув своїм духом,
що щось непевне творилось у Києві >
<щось у Києві творилось. >
<То не березовий-бузовий
солодкий сік,
по всій землі, по всій землі
пройшов головосік.>
Пройшов.
Але народ <із тьми не визволив > <не визволив із тьми>.
< Нового треба ждать. >
За думками не помітив
<як ліс сумний
перестарілий ліс пройшов >,
як ліс пройшов,
сумний перестарілий ліс <•> і Голосіївську сонну пустинь
< пройшов >.
<І> сам не знав:
чого це <він сюди пішов > тут він іде,
а не понад берегом.
Невже отак і дух його
ніколи з лісу не вийде?
<ні> дивувався
і сам не знав,
чого це лісом < пішов він> він пішов, а не берегом.