Худоба запевнила Верескуна, що це так, і звідтоді питання про ліжка для свиней більше не поставало. Коли через день було оголошено, що віднині свині спатимуть на годину довше, ніхто не дозволив собі й слова осуду.
Під осінь тварини чулися втомленими, але щасливими. Скільки вони винесли на власних плечах! Після продажу частини збіжжя запасів на зиму могло й не стачити, але ж вітряк був вартий злигоднів. Коли поля спорожніли, настало погіддя. Тваринам довелося працювати до мила на боках, однак, тягаючи камінюччя, вони думали, як же їм пощастило: є можливість підняти стіни бодай на фут. Боксер приходив на будівництво навіть уночі, працюючи при місячному сяйві. В нечасті свої хвилини відпочинку тварини, гуляючи навколо млина, самі собі не вірили, що це вони звели таку могутню споруду. От тільки старий Бенджамін відмовлявся захоплюватися млином, але і йому нічого було сказати, окрім обридлого: віслюки живуть довго…
Настав листопад з дощами та пекучими південно-східними вітрами. Бетон погано брався, і будівництво загальмувалося. Якось уночі зірвалася така буря, що з даху стодоли посипалася черепиця, а кури, прокинувшись, сполохано закудкудахкали: їм наснилися гарматні постріли. А вранці тварини виявили, що прапор лежить долі, а ялинку в саду вирвано з коренем, немов редиску. Та коли б на цьому всі біди кінчилися! Завалився вітряк…
З вигуками гіркого жалю тварини кинулися до нього, навіть неохочий до прогулянок Наполеон мчав попереду. Так, наслідків їхньої тривалої і тяжкої праці не існувало: від млина лишилися самі підвалини, навіть каміння було розкидане. Звірі похнюпились, їхній вождь мовчки ходив сюди-туди, часом обнюхуючи землю. З того, як смикався його затверділий хвостик, було видно, що він напружено думав.
— Товариші, — тихо мовив нарешті, — чи знаєте ви, на кого лягає відповідальність за скоєне? Чи пригадуєте ім'я ворога, котрий, підкравшись уночі, зруйнував наш вітряк? Це Сноубол! — зненацька перейшов він на рев. — Злочин вчинив Сноубол! Сповнений ненависті, він вирішив помститися за своє ганебне вигнання. Цей зрадник знищив роботу, що тривала цілий рік. Товариші, тут, на цьому місці, я оголошую смертний вирок Сноуболу! "Тварина — Герой Другого класу" і півбушеля яблук тому, хто відплатить цьому мерзотнику! І повний бушель тому, хто приведе його живим!
Для тварин це було мов грім серед ясного дня. І справді, були виявлені сліди від копит — у траві, поблизу пагорба, й вели до дірки в паркані. Обнюхавши їх, Наполеон заявив, що вони, безперечно, належать Сноуболу.
— Не зволікайте й секунди, товариші! — закликав він. — На нас чекає труд. Вранці ми почнемо відновлювати млин, і роботи триватимуть цілу зиму, в дощ і в сніг. Ми доведемо цьому негіднику, що нас зупинити неможливо. Пам'ятайте, товариші, що ми не можемо втратити й дня. Вперед, товариші! Хай живе вітряк! Хай живе Скотохутір!
Розділ VII
Зима видалася лютою. Штормові вітри приносили дощ і сніг, потім ударили морози, які стояли до лютого. Відновлюючи вітряк, тварини, як ніколи, викладалися, бо добре знали: на них дивиться світ, і заздрісний рід людський аж стрибатиме з радощів, якщо їм не вдасться вчасно завершити будівництво.
Всупереч здоровому глузду, люди не вірили в диверсію Сноубола, вважаючи, що млин розсипався через те, що стіни були благенькі. Тварини знали, що це неправда, а проте вирішили зводити стіни завтовшки в три фути, а не вісімнадцять дюймів, як раніше, хоч на це було потрібно значно більше каміння. Штольню завалив сніг, і розпочати роботи довго не вдавалося. Коли ж настала суха морозяна погода, тварини вже не здобулися на колишні ентузіазм та піднесення: вони постійно страждали від голоду й холоду. Верескун виголошував блискучі промови про радість звитяжної праці й високу гідність трудівника, однак мешканців хутора більше надихала сила Боксера та його незмінне: "Я працюватиму ще більше".
У січні вичерпалися запаси кормів. Порції збіжжя стали дуже маленькі, зате було оголошено, що збільшується картопляна норма. Та незабаром з'ясувалося, що бурти були погано затушковані: бульби розм'якли, потекли й стали неїстівними. Лишилися тільки буряки та солома. В очі тварин глянув голод.
Насамперед належало приховати злидні. Адже після історії з млином люди пустили нову брехню про Скотохутір: мовляв, тварини там вмирають від голоду та пошестей, аби світ дізнався, що воно в них робиться, вважав Наполеон, і вирішив всіма способами боротися з чутками. Під час чергового візиту містера Уїмпера кільком овечкам було доручено крутитися біля юриста й кидати репліки: порції зростають, їжа занадто поживна тощо. Окрім того, Наполеон наказав насипати в порожні кадуби піску, а зверху притрусити його борошном та зерном. Містер Уїмпер, якому показали засіки, потім усім розповідав, що кормів у бидла більше ніж треба.
І все-таки на кінець січня стало зрозуміло, що доконче потрібно роздобути хоч трохи зерна. Наполеон у ці дні здебільшого сидів під охороною в домі, зате кожний його вихід справляв велике враження. Він сунув, оточений шістьма псами, які люто гарчали на кожного, хто смів порушити дозволену дистанцію. Частенько пропускав недільні збори біля прапора, а розпорядження віддавав через Верескуна.
Ось так одного разу Верескун оголосив, що кури, які традиційно розсілися навколо нього, віднині зобов'язані здавати всі свої яйця. Через Уїмпера Наполеон уклав контракт на експорт чотирьох сотень штук щотижня, аби на виручені гроші купити збіжжя. Це дасть можливість усім протриматися до літа, коли умови поліпшаться.
Почувши це, кури зчинили страшенний лемент. Так, їх попереджували, що від них можуть зажадати жертви, але ж не аж такої. Вони вже приготувалися висиджувати курчат на весну, і саме тепер забирати в них яйця — те саме, що вбивати. Вперше після вигнання Джонса на фермі спалахнуло щось подібне до бунту. Кури, котрих очолили три молоді чорні конорки, вирішили не дати здійснитися наполеонівським планам. Яйця вони нестимуть на бантинах, щоб ті звідти падали й розбивалися. Та не на такого натрапили! Наполеон наказав не годувати бунтарок і карати на горло кожного, хто посміє поділитися з ними бодай зерниною, а виконавчі обов'язки покласти на собак. Кури трималися п'ять днів, а потім повернулися до годівниць. Дев'ятеро з них встигли померти, їх закопали в саду, оголосивши при цьому, що життя їм вкоротила бешиха. Уїмпер нічого не чув про цю подію, яйця старанно визбирувалися, і раз на тиждень бакалійник приїздив фургоном та забирав їх.