Іван підійшов до Валі, подивився їй глибоко в очі.
— Ходімо звідси,— сказав.
— Куди? Осині стільники дерти? — само вихопилося в неї.
— Які ще стільники! — відказав.— Хіба ти не знаєш, що оси не носять меду?
— А-а,— пригадала вона, як Остапчучка заскочила їх у своєму хліві.
І раптом перед нею виразно постала Надійка — як вони лежать із нею в траві біля мілкого Білоусу, сюрчать коники, з поля пахне полином, коні неподалік пасуться, а Надійка говорить, що їй кортить об'їхати всю землю, щоб надивитися...
— То ходімо,— наполягав Іван.
— Ходімо,— погодилась мимоволі, не зовсім дослухаючись до того, що він каже. І вже коли за Надійчиним обійстям опинилися, запитала: — Куди ж ми підемо?
— По ожину,— відказав.— Ти знаєш, скільки в цьому році ожини по ярах? А над Білоусом?
— Хіба доспіла?
— О, вже скільки!
Босими ногами збивали куряву на дорозі. В них за спиною раптом озвалась тужлива музика, вона вдарила дітей, і на хвилю серце у Валі стислося, наче пташина в жмені.
— А в що ми збиратимемо ожину? — спитала.
— Ось я зараз додому забіжу, візьму відро.
Незабаром вони вже йшли з відром. Тужлива музика все даленіла, й Іван у такт їй бив кулаком по дну, по бляшаних боках, клямцав дужкою.
— Торік ми багато ожини назбирали з матір'ю,— розказував.— Але всієї не поїли, пропала, бо цукру не було, щоб пересипати.
— А хіба вже дістали цукор?
— Та ні, не дістали... Ми з тобою наїмось, а то ще на вареники зостанеться. Добре?
— Добре,— відказала.
Знову долинули хвилі музики — уже тихше, не так чутно.
— А ти пам'ятаєш, як Остапчучка нас у хліві застала? — поспитав і всміхнувся.
Вона теж відповіла усмішкою:
— І зовсім та Остапчучка не клята!
— Хіба не наговорять?
— А я й не пам'ятаю, коли перед тим їла мед.
— Тепер багато роїв літає, то треба було б зловити — і в вулик його. От і все!
Ген і яри над Білоусом, сонцем усе залите, сяє, блищить, іскриться...