– Поль?
– Авжеж. Він мені освідчився.
Сонливість Неда як рукою зняло.
– Він розповів вам про нашу сутичку?
– Жодного слова.
– Що ж ви йому відповіли?
– Я сказала, що минуло ще надто мало часу після смерті Тейлора, і що мені поки негоже навіть думати про заручини, але я не стала йому прямо відмовляти. Здається, він вирішив, що в принципі, я не проти.
Нед допитливо поглянув на неї.
Під його поглядом Дженет зніяковіла. Її обличчя втратило веселу жвавість. Вона боязко доторкнулася до його руки і сказала другим голосом:
– Будь ласка, не думайте, що я така вже безсердечна, але я... Я так хочу довести те, що ми задумали, до кінця, що все решта вже не має для мене значення.
Нед облизнув губи і м'яко зазначив:
– Ото повезло б Полю, якби ви його любили так же міцно, як зараз ненавидите. – В його голосі звучав смуток.
Дженет сердито тупнула ногою.
– Не смійте! Ніколи більше не смійте так говорити!
Нед спохмурнів і роздратовано стиснув губи.
– Будь ласка, – з розкаянням додала вона, – я не можу цього чути.
– Пробачте, – сказав Нед. – Ви вже снідали?
– Ні, я поспішала поділитися з вами моїми звістками.
– Чудово. Тоді – поснідаємо разом. Чого б ви хотіли? – запитав він, направляючись до телефону.
Замовивши сніданок, Нед пройшов до ванної кімнати, почистив зуби, умився і розчесав волосся. Коли він повернувся до вітальні, Дженет вже зняла капелюшок і пальто, і стояла біля каміна, палячи сигарету. Вона хотіла щось сказати йому, але враз пролунав телефонний дзвінок. Нед зняв трубку.
– Хелло... Так, Гаррі, я забігав до тебе вчора ввечері, тебе не було. Я хотів запитати тебе про... ну, ти знаєш, про того чоловіка, який розмовляв з Полем під деревами. На ньому був капелюх?.. Був? Це точно? А ціпок?.. Гаразд... Ні, Гаррі, я не зміг нічого добитися у Поля. Тобі краще самому попросити його. Атож. Бувай...
Коли він поклав слухавку, Дженет запитливо підняла брови.
– Хлопець, який зараз дзвонив, стверджує, що вони з дружком бачили, як Поль у той самий вечір розмовляв з вашим братом. Він говорить, що ваш брат був у капелюсі, але без ціпка. Втім було зовсім темно, а вони їхали в машині. Не думаю, щоб вони могли толком що-небудь розгледіти.
– Чому вас так цікавить капелюх? З ним пов'язане щось важливе?
– Не знаю, – знизав плечами Нед, – я ж не професійний детектив, але мені здається, що це може так чи інакше виявитися суттєвим.
– Вам вдалося про що-небудь дізнатися з учорашнього дня?
– Ні, я провів більшу частину вечора, напуваючи одну дівицю, котра крутила з Тейлором, та це нічого не дало.
– Я її знаю?
Він покачав головою, потім пильно поглянув на неї і сказав:
– Це не Опаль, не думайте.
– А вам не здається, що ми могли б що-небудь дізнатися від неї?
– Ні. Опаль вважає, що її батько вбив Тейлора через неї. Вона прийшла до такого висновку не тому, що їй були відомі якісь факти. На неї вплинули ваші листи, статейки в "Обсервері" і тому подібна маячня.
Дженет кивнула, проте, Неду було ясно, що його слова не переконали її.
Їм принесли сніданок. Вони сиділи за столом, коли знову задзеленчав телефон. Нед встав і зняв слухавку.
– Хелло... Так, ма... Що?! – кілька секунд він слухав, насупившись, потім сказав: – Нічого не поробиш, доведеться їх впустити. Я думаю, від цього шкоди не буде. Ні, я не знаю, де він... Думаю, що не побачу. Не переймайтеся, ма, все обійдеться. Звісно... До побачення.
Усміхаючись, Нед повернувся до столу.
-— Фарру прийшла до голови та ж думка, що й вам, – сказав він, всідаючись. – Дзвонила мати Поля. До них прийшов слідчий із прокуратури, щоб допитати Опаль. – Очі його заблищали. – Нічого цікавого вони від неї не дізнаються, проте це означає, що кільце навколо Поля змикається.
– Чому вона подзвонила вам? – запитала Дженет.
– Поля немає вдома, і вона не може знайти його.
– А хіба вона не знає про ваш розрив?
– Як видно, ні. – Нед поклав виделку. – Послухайте, ви твердо впевнені, що хочете довести цю справу до кінця?
– Більше всього на світі хочу, – відповіла вона.
– А знаєте, Поль відповів мені тими ж словами, коли я запитав його, чи так вже він хоче одружитися з вами, – з гіркою посмішкою мовив Нед.
Дженет здригнулася, обличчя її стало суворим, чужим.
– Я ж абсолютно не знаю вас, – провадив Нед. – Чому я маю вам вірити? Я бачив сон, який мені не сподобався.
Вона насмішкувато усміхнулася.
– Невже ви вірите у сни?
– Ні в що я не вірю, – без усмішки відповів Нед. – Але я гравець, і такі речі на мене діють.
– Так що ж це був за сон, після якого ви перестали мені довіряти? – з нарочито серйозним видом запитала вона... – Адже я теж бачила сон про вас. Розкажіть мені ваш сон, а я розкажу вам свій.
– Мені снилося, що я ловлю рибу, – сказав Нед, – і раптом на крючок попалася величезна райдужна форель, зовсім неймовірних розмірів, і ви сказали, що хочете подивитися, яка вона, а самі взяли і кинули її назад у воду, раніше, ніж я встиг вас зупинити.
– І що ж ви тоді зробили? – дзвінко розсміялася вона.
– Прокинувся. От і все.
– Неправда, – проговорила вона. – Не стала б я викидати вашу рибу. А тепер я розповім вам свій сон. Мені снилось... – Раптом вона широко відкрила очі. – А коли ви бачили цей сон? Тієї ночі, коли обідали у нас?
– Ні, сьогодні вночі.
– Як шкода! Було б куди багатозначніше, якби наші сни приснились нам тієї ж ночі, і навіть, тієї ж самої години і хвилини. Мій сон приснився мені тієї ночі , коли ви були у нас. Ми з вами – це вже було у сні – заблукали в глухому лісі. Ми бродили по цьому лісі стомлені і голодні поки, нарешті, не набрели на маленьку хижу. Ми постукали в двері, але ніхто не відізвався. Ми спробували їх відчинити. Вони були зачинені. Тоді ми заглянули у віконце. Там стояв великий стіл, а на ньому була маса всяких смачних речей, та ми не могли туди залізти, тому що на вікні була залізна решітка. Ми повернулися до дверей і довго-довго стукали. В хижі далі царювало мовчання. І тут ми подумали, що люди часто ховають ключі під килимок біля дверей. Дивимося, і справді, під килимком лежить ключ. Однак, коли ми відкрили двері, то побачили, що весь будиночок кишить зміями – ми їх у вікно не помітили, – і вони всі зашипіли, піднялися і поповзли на нас. Ми злякалися, зачинили двері і стали слухати, як вони шиплять і б'ються головами об поріг. І тоді ви сказали: – Давайте відкриємо двері і сховаємося, змії виповзуть. а ми зайдемо в дім. – Так ми і зробили. Ви помогли мені забратися на покрівлю – вона чомусь виявилася дуже низькою – а потім залізли самі і, перегнувшись донизу, відчинили двері. Ми лежали на покрівлі, затамувавши подих, і дивилися, як тисячі і тисячі змій, звиваючись, повзуть у ліс. Нарешті, відповзли останні, і ми зіскочили з покрівлі, вбігли досередини, зачинили за собою двері, і їли, їли, їли. І тут я раптом прокинулась, і виявилося, що я сиджу на постелі, сміюся і плескаю в долоні.