Дощ ущух. Звернувши зі стежки, Нед побіг по високій траві. Позаду нього ще раз грюкнули двері. Десь зліва шуміла ріка. Нед почав продиратися до неї крізь зарості дрібного чагарника. Позаду нього пролунав негучний, але виразний свист. Через силу витягуючи ноги з рідкої грязюки, Нед добрався до невеликої діброви і, повернувши від річки, побіг поміж деревами. Свист розлігся знову, тепер уже справа від нього. За деревами знову починався невисокий чагарник. Пригнувшись, Нед пірнув у кущі. Хоча було зовсім темно, він боявся, що його помітять.
Нед дерся догори по пагорбу. Було слизько, кущі шмагали його по обличчю, по руках, чіплялися за одяг. Він весь час спотикався, падав. Свистків більше не було. Машини він не знайшов, як не знайшов і дороги, по котрій приїхав сюди.
Тепер Нед волочив ноги і спотикався, навіть, на рівному місці. Коли він, нарешті, добрався до вершини і почав спускатися з другого боку, ноги вже зовсім не тримали його. Біля підніжжя пагорба він знайшов дорогу і повернув праворуч. Глина великими тяжкими грудками прилипала до ботинок, і йому раз у раз доводилося зупинятися і зчищати її пістолетом.
Загавкала собака. Похитуючись, Нед обернувся. Позаду, метрах у двадцяти від нього, біля дороги темніли невиразні обриси будинка, котрого він раніше не помітив. Нед повернув назад і пішов до високих воріт. Пес, що здавався в темряві величезним чудовиськом, кинувся на ворота, надриваючись від гавкоту.
Нед намацав засув, відкрив ворота і, спотикаючись, ввалився у двір. Не перестаючи гавкати, собака відбігла і закрутилася на місці, роблячи вигляд, що збирається кинутися на нього.
З різким скрипом розчахнулося вікно.
– Гей, що це ви з псом робите, хай вам грець? – пролунав сонний голос.
Знесилений Нед полегшено розсміявся. Потім, помотавши головою, відповів, намагаючись придати своєму голосу солідність:
– Я Бомонт із окружної прокуратури. Мені треба подзвонити по телефону. Там, внизу, чоловік помер.
– Що ви там несете, ні біса не розберу! – заволав сонний голос. – Та заткнися ти, Дженні! – Пес загавкав було з подвійною енергією, але скоро замовк. – Ну що там таке?
– Мені потрібен телефон. Я з окружної прокуратури. Тут, недалеко, чоловік вкоротив собі віку.
– Отакої! – вікно, скрипнувши, зачинилося.
Пес знову закрутився, загавкав. Нед жбурнув у нього заліпленим грязюкою пістолетом, і він утік.
Двері відкрив червонолиций, круглий, подібний до бочки коротун у довгій нічній сорочці блакитного кольору.
– Свята Марія, ну й видик у вас! – Він ледь не задихнувся від здивування, коли світло з дверей упало на Неда.
– Телефон! – прохрипів Нед.
Він похитнувся, і червонолиций підхопив його.
– Ну ось! – вигукнув він і продовжував грубуватим тоном: – Скажи, куди дзвонити і чого говорити. Тобі не впоратися.
– Телефон! – повторив Нед.
Червонолиций провів його через сіни і відкрив двері.
– Сюди! Тобі дуже пощастило, що старої немає вдома. Вона б тебе й на поріг не пустила. Бач, як вивалявся!
Нед упав на стілець поряд з телефоном, але замість того. щоб узяти трубку, він похмуро поглянув на хазяїна.
– Вийдіть і закрийте двері.
Червонолиций, не встигши навіть зайти у кімнату, гучно грюкнув дверима.
Нед підняв трубку, обіруч сперся на стіл і назвав номер Поля Медвіга. Очі злипалися, і йому стало великих зусиль тримати їх відкритими. Нарешті, його з'єднали. Зібравши всю свою волю, Нед заговорив ясним голосом:
– Привіт, Поль. Нед говорить. Це не має значення. Слухай, Метьюс щойно застрелився на своїй дачі. Заповіту він не лишив ... Ти мене слухай, це дуже важливо. При всіх його боргах і при відсутності заповіту суду доведеться призначити судового виконавця заповіту. Зрозуміло? Так. Прослідкуй, щоб справа потрапила до кого-небудь з наших, скажімо, до судді Феліпса. Тоді "Обсервер" вийде з гри до кінця виборів. Або буде на нашому боці. Зрозуміло? Добре, гаразд. Це ще не все. Слухай далі. Зараз тобі треба зробити ось що. У вранішньому номері "Обсервера"– динаміт, бомба. Не дай їй вибухнути. Я б на твоєму місці витягнув Феліпса з постелі і змусив би його підписати наказ про арешт номера. Зроби усе, щоб затримати номер, поки ми не вкажемо службовцям газети їх місце. Вони живо збагнуть, що тепер місяць-другий газетою будуть заправляти наші люди... Не можу я зараз пояснити, але це – бомба. Ні в якому разі не можна випускати номер у продажу. Бери Феліпса і поїдь подивися сам. У тебе до ранку лишилося години три... Правильно... Що? Опаль? Все в порядку. Вона
зі мною... Так, я проведу її додому... І подзвони в поліцію про Метьюса. Мені треба назад. Бувай.
Він кинув слухавку на стіл, встав і, хитаючись, побрів до дверей. З другої спроби він їх відкрив, вивалився у коридор і не впав додолу тільки тому, що заважала стіна.
До нього підскочив червонолиций.
– Обіприся на мене, приятелю. Ось так. Я застелив тахту ковдрою, так що на грязь нам тепер наплювати. Тобі буде зручно.
– Я хочу попросити у вас машину. Мені треба назад до Метьюса, – мовив Нед.
– Так це він?
– Так.
Червонолиций підняв брови і тонко присвиснув.
– Позичте мені машину, – наполягав Нед.
– Ти розумієш, браток, чого просиш? Та ти не зможеш її вести.
– Піду пішки, – пробурмотів Нед, відштовхуючи від себе червонолицего.
Той розлютився:
– Ну так, пішки, ще чого! Якщо потерпиш, поки я штани натягну, я тебе відвезу, хоча цілком може статися, що ти по дорозі віддаси кінці.
Коли червонолиций ввів, вірніше, вніс Неда в дім, Опаль Медвіг і Елойс Метьюс були самі у великій кімнаті першого поверху. Вони стояли, тісно прилипши одна до одної – їх злякали Нед і червонолиций, котрі зайшли без стука.
Нед нетерпляче струсив з себе підтримуючі його руки і обвів кімнату мутним поглядом.
– Де Шед? – пробурмотів він
– Пішов, – відповіла Опаль. – Вони всі пішли.
– Гаразд. Мені треба поговорити з тобою наодинці. – Нед насилу вимовляв слова.
Елойс Метьюс з криком кинулася до нього:
– Це ви його вбили!
Нед по-дурному захихикав і спробував її обійняти.
Вона заверещала і дзвінко ляснула його долонькою по обличчю.
Він похитнувся і упав навзнак, навіть не зігнувшись. Червонолиций намагався підхопити його, та не встиг. Рухнувши на підлогу, Нед вже не ворушився.