Глава сьома. СВОРА
1
Відклавши серветку, сенатор Генрі піднявся з-за столу. Стоячи, він видавався молодшим і вищим зростом. У нього була маленька, на рідкість правильна голова, покрита рідіючими пасмами сивого волосся, і обличчя патриція з дряблими, обвислими щоками і глибокими вертикальними зморшками. Однак, старість ще не торкнулася його рота, а глибоко посаджені зеленувато-сірі очі зберегли молодий блиск.
– Сподіваюсь, ти дозволиш мені ненадовго відвести Поля до себе? – з витонченою чемністю звернувся він до дочки.
– Дозволю, – відповіла вона, з умовою, що ти лишиш мені містера Бомонта і пообіцяєш не сидіти у себе нагорі весь вечір.
Люб'язно усміхнувшись, Нед Бомонт схилив голову. Він і Дженет пройшли у вітальню з білими стінами, білим каміном і меблями з червоного дерева, в яких зловісними бліками відбивалися догораючі у каміні вуглі.
Дженет запалила лампу, що стояла на кришці рояля, і сіла на обертальний табурет, спиною до клавіатури. Підсвічене позаду волосся золотистим німбом обвивало довкола її голову. На ній була чорна вечірня сукня без жодної прикраси.
Нахилившись, Нед струсив на червоні вуглі попіл з сигари. Чорна перлина в його краватці заблищала, мовби підморгуюче багряне око.
– Зіграйте мені що-небудь, – попросив він.
– Залюбки, якщо ви дійсно цього хочете, хоча граю я не Бог знає як, але тільки пізніше. Зараз, поки є можливість, я хочу поговорити з вами. – Вона сиділа зовсім прямо, склавши руки на колінах.
Нед чемно усміхнувся, але промовчав. Він покинув своє місце біля каміна і всівся неподалік від неї на диванчик з круглою спинкою. В його уважному погляді зовсім не було цікавості.
Повернувшись так, щоб сидіти до нього лицем, Дженет запитала:
– Як себе почуває Опаль? – голос її звучав тихо і задушевно.
– По-моєму, добре, – безтурботно відповів Нед. – Втім, я не бачив її з минулого тижня. – Він підніс сигару до рота, зненацька зупинився, опустив руку і запитав так, наче це питання несподівано прийшло йому в голову: – А чому вас раптом зацікавило її здоров'я?
Дженет здивовано підняла брови.
– А хіба вона не лежить у постелі з поганим настроєм?
– А, це! – Нед безтурботно усміхнувся. – Невже Поль не пояснив?
– Він сказав, що у неї нервовий зрив.
Усмішка Неда зробилася зовсім лагідна.
– Мабуть, йому неприємно про це говорити, – повільно проговорив він, дивлячись на кінчик сигари, потім підвів очі на Дженет і злегка знизав плечами. – Здоров'я Опаль у повному порядку. Просто вона вбила собі в голову, що Поль убив вашого брата, а потім – що вже зовсім безглуздо – стала базікати про це на всіх перехрестях. Ясно, Поль не міг допустити, щоб його рідна дочка бігала по місту, звинувачуючи його у вбивстві, отож він і зачинив її вдома до того часу, поки вона не викине ці дурниці з голови.
– Ви хочете сказати ... – Дженет затнулася, очі її заблищали, – що вона... що її ... тримають зачиненою, як полонянку?
– Ну, це вже надто романтично, – розсміявся Нед, – Адже Опаль ще дитина. Дітей
для покарання зачиняють вдома.
– Так, звісно, – спішно згодилася Дженет. Вона поглянула на свої складені на колінах руки, потім знову підвела очі на Неда. – Але з чого це прийшло їй до голови?
– А хіба вона єдина так думає? – Голос Неда був стримано ввічливий, як і його посмішка.
Ухопившись руками за краї табурета, Дженет подалася вперед. Її лице стало серйозним.
– Якраз про це я і хотіла запитати вас, містер Бомонт. Хіба люди дійсно так думають?
Нед безтурботно кивнув головою.
Дженет з такою силою стисла руки, що у неї побіліли суглоби пальців, голос її звучав хрипко, мовби у неї задерло в горлі:
– Але чому?
Нед встав з диванчика, підійшов до каміна і кинув у вогонь недопалок сигари. Повернувшись на місце, він зхрестив свої довгі ноги і невимушено відкинувся на спинку.
– Наші противники вважають, що буде зовсім непогано, якщо люди повірять у це. – Ні голос, ні жести, ні вираз обличчя – ніщо не показувало, що тема розмови являє для Неда якийсь інтерес.
– Але, містер Бомонт, з чого б люди стали так думати, якби не існувало доказів або чогось, що можна було б видати за докази.
– Звичайно, дещо є, – відповів Нед. ВІн поглянув на неї з веселою цікавістю. – Я думав, що ви про це знаєте. – Кінчиком пальця він акуратно пригладив вусики. – Невже ви не отримували жодного з тих анонімних листів, котрими зараз наводнене місто?
Дженет скочила з крісла; хвилювання спотворило її обличчя.
– Авжеж, саме сьогодні! – вигукнула вона – Я хотіла показати його вам, аби ...
Нед тихо розсміявся і зупинив її швидким порухом руки.
– Не трудіться. Всі вони схожі як дві краплі води, а я вже надивився на них.
Повільно і неохоче Дженет повернулася у крісло.
– Так ось, ці листи; той абсурд, котрий друкувався в "Обсервері", поки ми не змусили ту газету змовкнути; чутки, котрі розпускали наші противники ... – Нед знизав худими плечами. – Все це в поєднанні з небагатьма наявними фактами і дозволило роздути цілу справу проти Поля.
– Таким чином, йому дійсно загрожує небезпека? – запитала вона, прикусивши нижню губу.
Нед кивнув головою.
– Якщо Поль програє на виборах, якщо він утратить свій контроль над містом і штатом, його посадять на електричний стілець, – відповів він зі спокійною впевненістю.
Дженет зблідла, голос її затремтів:
– Але якщо він переможе, він буде в безпеці?
– Певна річ.
– А він переможе? – У Дженет від хвилювання перехопило дихання.
– Думаю, що так.
– І тоді незалежно від доказів... – у неї перервався голос, – ... йому вже нічого не буде загрожувати?
– Його і судити не будуть, – відповів Нед. Зненацька він випрямився, примружив очі, знову відкрив їх і пильно поглянув у її бліде, схвильоване обличчя. Радісний вогник блиснув у його очах, задоволена посмішка розповзлася по обличчю. Він розсміявся – неголосно та від душі, і вигукнув: "Юдіф! Юдіф власною персоною."
Дженет сиділа нерухомо, не дихаючи. Вона нічого не розуміла.
Схопившись з місця, він закрокував по кімнаті з кутка в куток, збуджено розмовляючи сам з собою, хоча час од часу він повертав голову і усміхався їй через плече:
– Так ось у чому вся штука!
Вона терпіла Поля, навіть була з ним люб'язна заради тої політичної підтримки, котру він виявляв її батькові, але... всьому є межа. Втім, цього було досить – Поль і так був по вуха в неї закоханий... Коли ж вона прийшла до висновку, що Поль убив її брата і може вислизнути від розплати, якщо тільки вона сама ... Ні, це просто чарівно! Дочка Поля і дівиця, в котру він закоханий, удвох волочуть його на електричний стілець. Позитивно Полю не щастить з жінками! У руках Неда з'явилася тонка, блідо-зелена сигара. Він зупинився перед Дженет, обрізав кінчик сигари і сказав, не звинувачуючи її, а ніби ділячись з нею радістю відкриття: