Благословенна молодість твоя
І віра в новий день
Благословенна!
* * *
Такий цей край... І хоч не з дивних вілл,
Та на бенкет бучний склика сурмач до себе, —
Десь там — де умира
Старий надбитий дзвін,
Де вбогі стріхи коптять синє небо.
Десь там, де на всю міць,
опроставши хребет,
М'язистий велетень, брудний і непоборний,
Розгонить іскри аж під зоряний намет —
Новий леміш кує при новім горні.
Десь там, де у чаду — вирує скрип і рев...
Десь там, де стогін ранньою зорею...
Там корабель
Крутий зворот бере,
Там мерехтять нові під сонцем реї.
Під сонцем реї... І гуде земля,—
Ударом велетень ритмує шум строкатий,—
Щоб уперед
чіткий прокласти шлях,
Щоб поворот назад
Навіки заклепати.
Щоб заклепать навік, що оджило...
І вже не стріхи коптять синє небо,—
Там птах крицевий тріпотить крилом,
Там на бенкет бучний склика сурмач до себе.
Й цвіте надія і на цих полях,
На схилах гір, на замчищах на синіх,—
Де млин заморений, припавши оддаля,
Крилом домахує, чекаючи на зміну.
Завжди — і буде.
Прийде гість сюди
І зрушить їх, ці гори розмаїті,
Гей, зрушить їх, ці дивні і прості,—
Щоб вміли, справді, в засуху цвісти
І за своїм
Ні плакать, ні жаліти.
* * *
Торкає вітер соняшну рояль
І тягне з спіхом срібно-сині гами...
"Хохландіє" розсідлана моя,
Укрита рястом, риштованнями й піснями .
Багато днів, ще більше дій пройшло;
Багато думалось, та ще не все збулося.
А вітер знову сонячним крилом
Голубить ніжно, ворогам на зло,
Обтяжене надіями колосся.
В оцих місцях, змальованих в словах,
Де мало галасу, а тиші так багато,—
Отут колись і діялись дива,
Що автор ось і гордо роздува
Заради них, щоб вам оповідати.
Те все пройшло і кануло, як дим;
Але нехай послухають онуки
"Діла" старих; воно таки гляди
Десь на дозвіллі й здасться молодим
Хоч для розваги, як не для науки.
* * *
Гукає вечір з радісних низин,
Хлюпощеться і бризкає водою,
І скачуть луни в довгої лози,
І йдуть дуби рясною чередою
Туди, туди...
Понурі та старі
Посходились до соняшної брами,
Посходились на віче угорі
І слухають, як в далях дзвонарі
Читають звіт.
Вислухують. Чубами
похитують,
Мовляв, були діла,
Були, були
Та ще немало й буде,—
Даремно там, де ніч стара пройшла,
Гудуть чиїсь зухвалі перегуди,
Дарма, дарма
Наймають там музик,—
Здіймуться знов півні з чиєїсь хати!..
Осотом поросте
І біль, і серця крик...
І вже про інше дід чесатиме язик,
Як буде
онучат він
колихати.
Та це не те, читачу любий мій,
Не будем марно часу витрачати:
Вичікують давно легенд свідки німі
І просяться на сцену,— отже, ми
Почнемо, мабуть, так,
Як дід велів почати.
* * *
На схил крутий
Припала Скелька ниць,
Розкидала хатки, немов курчата;
Яснять кущі окатих полуниць
Насупроти — в борах стрільчатих,..
Зарічна й Скелька — давні дві сестри,
За руки взявшись, йдуть разом печальні.
З'єднались спільно гребельки старі
І спільно стукають млини та сукновальні.
Одна вода
І доля в них зійшлась.
Хай йому хрін із долею такою:
Як Скелька пасербицею була,
То Слобода — нерідною дочкою.
Риплять колеса. Крутяться вали
І мелять на новітніх мукомолів...
Але не так вони давно колись
На манастир,
На свій с і о н мололи.
Є місце в Скельці
Голе, як долонь.
Тепер на нім логова місять свині,
Ну, а колись зростав тут "Вавилон",
Колись там Бог облюбував сіон
І почепив "на страх людям" святиню*.
Упершись банями зі скелі під зеніт,
Величний, як Хеопсова могила ,
Там манастир стояв —
Дзвонив...
блищав...
кадилив...
Стояв він так не знати скільки літ,
Йому б отак по судний день стреміть.
Коли б суда... зарані не вчинили.
Розписана, золочена мара,
П'ятиголова, потаєнна, хитра;
У вівтарі кадильниці горять,
А черепи лускою майорять
І мигають, як золотава мітра.
Не 'дин, не два там божих дзвонарів,
Та все чужі — Міхеї та Павліни,
Та так тягнули божих тропарів,
Що голі села й дальші хуторі
З сльозами
припадали на коліна.
Про цих мужів скрізь слава розійшлась:
Ішли прочани геть з усього світу.
Дух Божий спочивав на куполах,
А під горою річка знай текла
Та все повніла,
хтозна-чим долита.
Тягли ярмо чернечих кріпаків,
Як ласку царську,
Як дугу московську,
Нащадки запорозьких козаків
І борсались, як мухи в павуків,
Богданом продані й підписані Виговським.
Кляли ввесь світ, кляли чужих царів,
Кляли себе,
Кляли самого Бога...
Аж поки дух батьків заговорив —
Поки мару, за звичаєм старим,
Не справили на батьківську дорогу...
Було, було,
Не віриться й тепер,
Не в одного полізли очі сині
І з жаху, і з жалю: "То ж скінія із скіній !"
А ось, диви,— рівненько, як папір,
І на с і о н і розкошують свині.
Проте ніхто не зна і по сей день,—
До сіряків не дуже щедра слава,—
Забулось все не вписане ніде,
І тільки на пергамені в людей
Арапник царський
Іжицю поставив.
Ніхто-ніхто не знає про ту мить,
Не лишилось нічого ані в кого,
І тільки в діда іжиця щемить
Та скніє жах
Перед другим пришестям Бога.
Забулось все, у безвість одійшло,
Літа ідуть, як тінь за перезвою;
Старі руїни пилом занесло,
І місце заросло травою.
Пустують діти в цурки і в квача.
Порошать чистим сміхом, ніби снігом;
Байдуже їм, над ким вони кричать,
Байдуже, що за камені стирчать
І хто одяг кропив'яні вериги.
І тільки, кажуть, інколи вночі —
Тоді, як прийде чорна, темна осінь,
Як вітер над пустелею кричить,
Як заливаються лиш сови та сичі —
Хтось по руїнах
Ходить і голосить.
І плаче ревно, квапиться, блага —
Поки не закричали півні треті,
Шука під свист страшного батога,
Шука з риданням
коней і карету...
Це так вночі, як світ увесь мовчить,
Як упаде на землю темна осінь,
Хтось по руїнах ходить і кричить,
Хтось по руїнах ходить і голосить...
Багато знають камені німі,
Ще більше знають гори зеленаві,