XII
Зривали квіти, кидали у пил,
Хустки подерли — дружки і бояри;
Названий батько плакав і кипів;
Повісили постіль, як прапор, на стовпі —
За те, що в дурнях всі,
Що гості, як татари!
А хтось шептав... й котилася луна,
І пряла злість над селами прядиво;
Котились відголоски на ланах,
А з кряжу на село дивилася сосна:
"Чого так корчиться? Чого шумить?
Регоче чи кона?
Ага, так-так: — весілля,
Над усі!
На диво".
XIII
"На чужину втекли!!!"
"Данило зрадив!.. Гей!!!"
Як бомба, впала чутка та й у табір.
Заметушивсь мурашник:
"Отаман утік !.."
"Рятуйте шкуру!.. По таляри золоті
Подавсь!.. Усіх — на розкоші, на бабу,
Як циган, прохаляндрив, проміняв!.."
"Утік!.."
"Ганьба!.."
"Брехня!.."
"Позорище!!!"
"Що ж діять?
Що діяти, братове?! Що прийнять?.." —
Забився чорний розпач на вогнях,
Заборсалась у хащах і втекла надія,
У темінь канула...
На стан, як ворон сів,—
Упав розлад гнітючий і жахливий.
Ніхто не вірив більше в смілі голоси;
Втекла відвага з Гонтівських лісів
І залила ніч вогнища, як моторошна злива.
Даремно бадьоривсь старий Гармаш,
Хотів не вірити, збивав на лад громаду,
Але й в самого — ані слів, ні віри в них нема.
Погас вогонь — зосталась біль сама...
Позбулись ватажка — позбулась справа ладу.
XIV
Один по одному тікали хто куди.
Вчорашній стан — немов вода розмила.
І тільки дід похнюплений сидів,
Розбитий горем: "О, прийди, прийди!
Не пізно ще,
Куди ж ти втік, Даниле?.." —
В печері порожньо... Не так багато днів —
Отут удвох, огнем ущерть налиті,
Вони сиділи. Він, як трут, горів
І його підбурював. Таж як він говорив!..
Надворі чичмаря — надворі біль старий,
Розсипалось дощем бездонне сито.
Мовчали хащі.
Десь орел тікав —
Обмоклі крила розкидав, як ноги...
На таборищі попіл чорним став;
Блукав дідусь — головешки перевертав
Ногою і ніяк
Не міг збагнути цього всього.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
І
У кел'ї сутінки, у кел'ї тишина:
Заповнили її розп'яття і лампадка...
Мар'яна змучена... зачинена... одна..
На лицях бліки — лиця, як стіна —
По бліках сльози. А повіки, у припадку
Відчаю тихого, опали, неживі.
Стрільчасті вії злиплися, здригають
На кожен шелест. Профіль на стіні
Не рушиться. Стомився. Вже й не корчиться в огні
Страшної муки...
Тишина...
І тільки пацюки одні
Шкребуться десь — останній нерв перегризають.
Стоїть навколюшки — руками до Христа;
Лампадка безнадійно язиком колише;
Упала важко хвилями коса
На ніжні перса.
О краса! Катована і мучена,
І ще могутніша від того, ще сильніша.
В огні очищена і вимита, як цвіт,
В потоках сліз, незламна, непокірна:
"Доки ще б'ється дух, доки ще в очах світ —
Не візьмуть ані мертві, ні живі,
Не обплюють любов безмірну!"
Молилась...
А Христос — завішений — мовчить.
Лампадка безнадійно язиком колише,
Просила порятунку — "Він" мовчить,
Просила смерти — теж мовчить,
Поник чолом, не дивиться, не дише.
А келих муки невблаганно жде:
"Допий до дна! Допий-допий, рабине!.."
Вже видно край... Й не дінешся ніде.
І все-таки — не гасне іскра десь,
І все-таки
Хотілось вірити у зустріч, у спасіння...
II
Гикнув замок. По дверях зашкреблось...
Здригнулась,— у десятий раз ввійшов, як тінь, владика,
І у десятий раз схопилась жертва знов,
Немов гадюкою ужалена в чоло,
Забилася в куток без слова і без крику;
І тільки очі — дикі і страшні —
Горять так моторошно, дивно променіють,
Кричать нелюдським криком в тишині.
І галасує тиша:
"Ні!.."
Магічне "ні!.."
І б'ється серце в нього, аж рука і терпне, і німієч
І рве єдваб, і жмакає поділ
В коштовній рясі — корчиться і мліє
У спазмах дикої любовної жаги.
А в неї коси впали до ноги,
А в неї груди випнулись і млосно рожевіють,
Виглядують з подертого вбрання...
Лежить фата. Не "ним" — не нареченим —
Здійнята з неї вона.
Як змовник, сутінки на вухо жебонять:
"Одна... Вона ніким незнана ще... Вона — одна...
І ти — один, спіши..." —
І стукотить скажено
По ребрах серце, і рокоче кров,
І лускають в напруженні всі жили і сустави.
Підморгує лампадка, аж святий покров
Лукаво жмуриться: на ньому перша кров,—
Оголює він тіло соромливо і лукаво...
Ступнув —
І скрикнула, у душу зір вп'яла,
Прилипла голими грудима до ікони...
Ступнув —
І галас тишина зняла:
"Не руш! Не руш! — То смерть твоя прийшла.
Не руш! Не смій!.."
А в неї зір, як лезо кинджала,
І надулись з рішучости гульки на скронях.
Відсахнувсь, відштовхнутий вогнем,
Відштовхнутий бездонними очима.
"...Чого?., чого цураєшся мене,
Хіба прийшов з бажаннями лихими?
До ніг твоїх усе я покладу:
Що хочеш, витворю, що скажеш, те і буде,—
Усе-усе... за хвилю, за одну.
А ні — покаєшся, бо я... таке утну!
Послухай ліпше, будь покірна... це ж нетрудно.—
Анітелень,— і чуть, як тишина
Секунди лічить — складує хвилини...
— Кого чекаєш ти?
Ага, коханого! Нема, нема,—
Він зріксь тебе, одбіг, немов Петро од Бога,
Ха-ха! І я пустив його. Подумай же сама,
Кого любила ти, хто звів тебе з ума,—
Паскудний хлоп!
Та ще й поклявсь не бачити й порога
Од брами нашої — подався звідси геть,—
(Мізерна твар) — подався на чужину
Шукати другу. Він там заживе...
Не жди — не жди, ти викинь цю тварину
Із свого серця. Ну ж, розумна будь..." —
Так твердо сказано, але не йняла віри:
Пустив? Пустив? Данилечку, прибудь! —
І закусила з радості губу,—
Тепера він прийде. О, він тепера вирве!..
Помітив радість кат і враз зареготав:
"Ха-ха!..
Так знай же ти всю правду в цюю ж мить —
Не дасть збрехати ось ікона ця святая:
Твого коханого — злочинця, "негодяя" —
Я наказав ще вчора...
Задушить!"
Поблідла. Кров одлинула з лиця.
Схопилася за серце. Підточились ноги.
Заплуталась душа на манівцях...
І враз зі стогоном упала на підлогу.
Ридала. Билася об плити голова...
А він стояв, дивився, хмурив чоло
І тішився:
"А-як, яка жива,
Яка в'юнка, гнучка красуня! Чорта з два
Другу знайдеш..." —
І знов страшна жадоба налива
Його істоту
Враз — на ноги голі
Упав, припав устами...
Як обшпарена вогнем
Схопилась дівчина. Рвонулась до ікони:
"Не руш!!! Не руш!.." (то очі, як ножі)
Шарпнулись руки, так немов чужі,
Ікону здерли
І вшкварили з розгону...