І не спасуть ні чотки, ні пучки,—
Зробилось пекло з дивної "нірвани" ...
І в'ються безпорадно клобуки,
Немов в дьогті потоплі таракани.
XVII
Ридає дзвін... І хлопа крильми птах
Півночі глупої та й ловить дзьобом тони —
Тягучі тони, як виття гієн.
То на пожарищі страшному віл бує,
Чи то у бурю корабель на морі тоне.
Ридає: "Ах!., ах... ах-х-..." —
Протяжно так і так погребно дзвонить.
Та не біжить ніхто.
І стогне дзвін один,
І котить луни ген за перевали,
Туди — до обрію, де світлий князь осів...
Та тільки гребні Гонтівських лісів
До обрію дорогу перетяли.
Стоять вони, понурі, мовчазні,
Як ніч, безмежні, чорні і безкраї,
Вислухують, як стогне дико дзвін,
Як захлинається відчаєм він,
І рев його з злобою переймають...
Ховають тайну... Знають і мовчать,
Шепочуться, ворушаться спроквола...
То в темряві одточує меча
Великий месник. У туман вмоча
І лезо моторошно пробує на волос...
Знов дзвін ревнув...
XVIII
...Віддавсь луною крик
В печері дальній:
"О прокляті дзвони!
Бодай полопалися ви, бодай повік
Не чути вас!.." — в печері так прорік
Старий Гармаш і стис руками скроні.
Вони сиділи в сховищі лісів,
Де лиш ведмеді, вепри та куниці —
Єдині хазяї та ярчаки вовків.
У виритій печері вогник тлів
І лащився на схудлі лиця.
Сидів і нещадим варив.
Просилася печаль до серця в куми...
Жарини тріскалися, роєм догори,
Кидались іскри, гасли... До жарин
Схиливсь Данило й важко думу думав.
Зійшлися брови — як одна брова,
Боролись в серці з вірою зневіра...
Вкладав думки в несказані слова,
Кусав губу і никла голова,
Як у в лещатах стиснутого звіра;
В душі кипить, а у очах вогонь.
Думки його не мрії, не химери...
Забрала тиша, як вода, усе в полон.
Десь озивавсь глухар крізь сон,
І сторожила ніч печеру...
"Полопаються, діду! Гей, зажди!
Розплавляться і скапають, як сльози
Дітей твоїх...
Нехай ми і сами, але, зажди, зажди!
Не одиниці — сотні зійдуться сюди,
Не стримають,— прокльони, і погрози,
І гнів страшний сюди приволочуть!.."
Гармаш: "Вже годі... бачив..."
Данило: "Ні! Я певен, знаю;
Повір мені: де речі не візьмуть,
Де не візьмуть слова, де рабську каламуть
Огнем не збореш, сила є другая.
Не наша, правда, сила (що ж, дарма),
І не вогонь святий то буде, не слова,
Не крик таких, як ми,— то буде тиск ярма!
То буде полум'я, що пухирі здійма —
То — власний крик живцем обдертої корови!
І ось тоді вони прийдуть сюди,
Повір... Цього я певен, певен змалку.
У слові — сила, та що словом не збудить,
Розбудять те штики в крові руді,
Розбудить те нагай в чотири сталки!..1"
"Ой, сину, сину!.."
"Чую, батьку мій!
І вірю, що тоді таган твій вірно вдарить
І скличе довбиш, гей, та не бабів,
А бунтарів, а козаків!
І задрижить, затріпотить примара,
І блисне меч..."
"Якби ж то, сину..."
"Вірю!.."
Враз засвітилися вогнем старечі очі,—
Схопився, шапку об землю потирив:
"Ех, матері їх хиря!
Та біля тебе я — юнак. Даниле. Хлопче!..
Ударить... Раз ударити б мені
По-твойому, щоб злидні спопеліли,
Щоб з переляку вороги тремтіли!
Тоді і вмерти. Але вмерти щоб в огні,
По-справжньому, з тобою, сину, вряд.
Або ні-ні! Я вже чурбак зотлілий,—
Живи. Такі, як ти, не мусять умирать,—
Живи! Гори! А я... мені б лише хоч раз
Побачити, як ярма погорять.
Побачити б хоч раз, хоч би з могили..."
Гасає ватра... Слухає, стоїть
Біля печери ніч, і їй аж наче чудно:
"Ой, візьмуть когось завтра в нагаї...
Ой хлопчики мої, сини мої!
І що то завтра буде..."
XIX
Бентежний сон
Притис чоло до рук...
Хтось серце взяв, розкрив його, ворожить.
Крізь сон Данило марить: ...десь в бору
Збирає квіти з нею... Ловить гру
Її усмішки і, як повну рожу,
Цілує губи... Стан її гнучкий
Звивається в обіймах і тріпоче...
І враз тривога, біль гіркий-гіркий
Штовхнули душу, ніби вдарив кий,
І задрижали розпачем закриті очі.
Насіла груди, горло стисла тінь —
Незнана тінь передчуття страшного...
Даремно хоче встать, дихнуть хоч раз один,—
Прикований, ніби цвяхами, він,—
Замучений після доби тривоги...
Росте неспокій. Маріння і сни
Тріпають серце, як дощі осінні
Самотній лист...
Як враз здригнувсь:
У тишині
Дівочий голос тихо забринів...
І, розсипаючи усмішку, як проміння,
Ввійшла — вона...
Взяла за руку: "Цссс..."
Схопивсь. Ніч вищірила рота.
Ніде нікого...— "Боже мій, це смерть!.."
Тривогою наллялось серце вщерть,
І вкрилося чоло холодним потом.
Натис на серце чийсь каблук крутий,
І вовком хочеться у ніч завити,—
І тягне — враз схопитись і піти
Мерщій, мерщій... Побачити, знайти,
Схопить на руки й з нею утекти!
Втекти на чужину —
До сонця! На край світу...
Дрімає дід. Навколо тишина,
Лиш десь крізь сон з плачем кричить тетеря .
Ніч розвела востаннє вартових,
Перепитала гасло в них,—
І дуб старий вартує вхід в печеру.
Встає світанок, а душа болить...
Піти? На мить, хоч на одну годину,
Хоч глянути — хай серце не щемить,
На мить... всього тільки на мить,
Раз глянути, раз нишком оком кинуть.
І... "Ні!.. Не буде... Буде — та не так.
Прийду! І не на час, не на одну годину,
Але тоді, як, замість наших сліз,
По шкурі ворогів та й дратиме мороз
Від імені мого одного... Я прилину —
На їхні голови, як камінь, упаду.
І не врятує ані Бог, ні чорт, ні жезл
чотирихресний,
Ніхто! За вас... Ти чуєш? Довбиші гудуть!
Хороша... люба... змучена... Прийду!
Але не як кріпак,
А як страшний розкутий месник".