Через якийсь час оговтується, крутить головою, наче струшує розпач.
А де Пальма?
Дивиться обіч по берегах озера. Звівшись зі стовбура, спантеличено розглядається поміж дерев. Може, причаїлася в кущах? Тихо в лісі, навіть поодинокі пташки не озиваються. І хвиля розпачу знову поймає його душу.
Де Пальма, де?
Стеріг — і не встеріг.
Стоїть і жде, що собака зараз вискочить чи з ярка біля озера, чи з кущів ліщини, чи з-за дуба, адже відлучилась на якусь часинку, не могла отак узяти й покинути Грицька напризволяще, але марно чекає. Де вона поділася, де? Куди за нею бігти?
— Па-а-альма-а! — кличе не дуже лунко.
Голос завмирає неподалік, а у відповідь — тиша.
— Па-а-альма!
Кличе лункіше, дужчий голос котиться далі, далі…
— Па-а-альма-а-а!
Голос котиться ще далі, гасне ще далі, тиша настає ще чутливіша, і здається, в цій тиші ось-ось почується дзвінкий голос Пальми. Здається, ось-ось вона сама невідь звідки побіжить до озера, кинеться йому на груди.
Тихо-тихо, немає Пальми.
Грицько над силу ковтає гіркий клубок розпачу й дивної образи, який застряв у горлі. Де ти, Пальмо? Чуєш чи не чуєш? Чому не озиваєшся?
— Пальмо… — тихо шепоче, наче вона має бути зовсім близько, на відстані витягненої руки, на відстані кроку.
А може… А може, правду ото говорять про Пальму? Мовляв, це — чорнобильський собака, а від чорнобильського собаки всього сподівайся. Ось забігла з доброго дива невідомо куди. Може, якесь нещастя з нею, забилася зі своїм нещастям у якийсь лісовий закапелок. Де шукати, щоб допомогти, щоб порятувати?
Вечірній ліс мовчить, не відповідає, ліс береже якусь таємницю, ось тільки як розгадати цю таємницю?
Схлипнувши, Грицько рушає від озера. Й раз у раз оглядається то назад, то обіч. Може, Пальма так злякалася, що побігла світ за очі, тепер ніколи не повернеться ні в оцей ліс, ні в село. Навіть йому не повірила, Грицькові, що зуміє захистити її саму та її щенят від напастей, від вірної смерті.
І що за життя настало?
Через поле путівцем доходить до сільської околиці, ось і їхня вулиця вербова, ось і рідна хата під вишнями.
І на узліссі, і в полі, і біля хати все йому здається, що несподівано вигулькне Пальма, кинеться до нього, але ніде її нема, ніде.
Зажурена мати сидить на лавці біля дверей, і Грицькові раптом стає нестерпно жаль матері, яка отак от згорбилася, чекає на нього, а він забіг у ліс — і тільки зараз приволікся додому.
Побачивши сина, мати зводиться, повільно ступає назустріч.
— Вже й вечеря твоя захолола, — каже, і в голосі її — легкий докір.
Грицькові чомусь хочеться, щоб мати сварилася, але мати не свариться, й тому на душі в нього ще важче. Хоч би спитала, де так довго ходив, але не питає, так, наче все їй відомо і без синових зізнань.
У хліві спросоння скрикує півень, наче приснилося страшне щось, і йому у відповідь так само спросоння озивається шпак, що ночує у шпаківні на яворі.
Здається Грицькові чи й справді мати всміхається тихою смутною усмішкою?
Приглядається пильніше — ні, таки всміхається, і в очах її жевріє глибока ласка.
— Пропала Пальма, — озивається Грицько.
— Як то пропала? — дивується мати, але всміхатись не перестає.
— Ми з нею побігли до лісу, бігали весь час у лісі, а вона десь там пропала біля озера, я шукав, кликав — і не докликався.
— Є твоя Пальма, є, — стиха каже мати.
Сказане матір’ю спершу якось наче не доходить до Грицькової свідомості, а коли доходить, він вражено питає:
— Що ви сказали, мамо?
— А ти хіба не почув?
— Ні, що ви сказали?
— Сказала, що знайшлась твоя Пальма.
— Де вона, де? — мало не кричить Грицько.
— Сама прибігла додому, зараз у своєму кублі за хатою.
Гриць вмить хоче бігти в кущі за хату, але мати бере його за рукав.
— Туди не можна.
— А чому не можна? — поривається бігти Грицько.
— Не можна… Бо Пальма привела цуценят… Ось тому вона й прибігла без тебе додому, що почула…
— В Пальми цуценята? Хто бачив?
— Бачити не бачила, а чула.
— Що чули?
— Та чула, що вже є.
— Подивлюсь! — поривається Грицько.
— Е-е, не можна. Ще встигнеш подивитися. Ото хіба що послухай, може, почуєш.
І вони завмирають обоє, прислухаючись. Може, щось почують у нічній темряві з-за хати? Зовсім тихо, тільки вітрець скрадливо шушукає у безлистому гіллі.
О, наче причувається якийсь дивний звук!..
Причувається чи не причувається, а Грицько радісно поглядає на матір.
— Чуєте? — питає.
— Чую, — киває головою мати.
— А які вони? — питає Грицько, наче забувши, що мати не бачила виводка.
— Цуценята як цуценята.
— Криві?
— Ні, зовсім не криві.
— А сліпі?
— Сліпі… А які цуценята народжуються зрячими? Всі народжуються сліпими.
— Потім стануть зрячими? Будуть бачити?
— Еге, прозріють цуценята.
— А на який день?
— Е-е, який ти нетерплячий, — наче аж невдоволено бубонить мати. — Всьому свій строк. Ну, ходімо до хати.
— Не хочу.
— Як то "не хочу"? І вечеряти пора, і спати.
— Не хочу. Я стерегтиму їх.
— Стерегтимеш?
— Я чув, про що з вами говорив дід Кирило… Потопити цуценят. Ось він прийде, забере й потопить.
Мати довго мовчить, а потім каже:
— Зараз ніч, дід Кирило не прийде.
— А завтра вдосвіта?
— А завтра вдосвіта ми йому не дамо. Хай живуть. Хіба вони винні в чомусь?
Радіючи, Грицько міцно стискує материну руку. Дякував би й дякував би, що мати в нього така милосердна, що вона вже не думає позбутися ні Пальми, ні цуценят.
Йдуть у хату, і, вечеряючи, Грицько весь час прислухається: чи не чути чогось знадвору?
Навіть уві сні прислухається.
І сниться йому вві сні, як малесенькі руді цуценята граються за хатою на золотій пшеничній соломі.
А Пальма лежить неподалік від них — й щасливо всміхається.