Всі ці "моралі" сходилися в одному пункті: "Але борони, Боже, зостатися смішною старою дівою".
З’явилася ще одна категорія гріха, вже новітня, так звана "збоченість", поняття невиразне й розпливчасте, під яке підтасовували все, що не вкладалося в ходову розмінну монету. Бог його знає, чи то аскетизм, чи розпущеність, чи якісь тайні вади, чи відкрите шукання все нових і нових пригод, чи щоденно нові екзальтовані закохання, чи цілковите назнайомство з цим божим даром людині. Словом, збоченість.
Досі з цим усім Мар’яна якось давала раду. Як не вміла логічно оцінити, то старалась чуттям не збитися, не спіткнутися. На сторожі стояла не мораль будь-яка, а найцінніша частина Мар’яниної істоти, що без неї вона — не Мар’яна. Треба було тільки йти за своїм внутрішнім голосом, за отим почуттям чи скривджености, чи розчарування, чи огиди. Знала вона себе лише з почуттям великої долі. Самої долі так досі ще й не бачила, але інстинктовно ухилялася від скороспілого циклу дівчат звичайної долі. Допомагав їй вихід у казку, а це напевно було не що, як її пристрасність: з головою, з усіма думками та почуваннями влізти у щось і не бачити поза тим світу.
Правда, гени за це їй жорстоко мстилися, часто вганяли її в люте закохання. Але це було зовсім інше, ніж… ніж, скажімо, розмови жінок між собою про аборти тощо. Слухаючи таке, Мар’яна думала: "Такий гріх проти природи це все одно, що самогубство. Я б — ніколи! Кожна мати — пречиста".
Хто там знає, як би було перед лицем реальної дійсности, але теоретично Мар’яна дуже шанувала покритку. Чому це вважається, що сором мати дитину, не показавши пальцем на батька? Хіба така мати не виконала природного веління й першої заповіді кохання? За що ж її зневажають? З протесту перед цими несправедливими зневагою й осудом, Мар’яна ставила дівчину з дитиною на п’єдестал героїні. Це теоретично. Але як би було, коли б із нею таке?
Досі не було потреби над цим задумуватися, але тепер…
Такого переборювати, як тепер, їй ще не доводилося. Не було проти Левка зброї, — ні ображености, ні скривджености, ні замкнености. Мар’яна приймала можливості в найширшій амплітуді, — від посміховиська старої дивачки до жертви одруженню (а посередині там десь може й можливість зневаженої покритки), — за своє велике щастя звільнення з-під замків її непокаяної щирости. Але була десь жінка, Ніна, яку Мар’яна не відчувала ніяк. Їй здавалося, що то безтілесна тінь, фантом, а жива дійсність — це вона й Левко.
Жива дійсність — це блукання по кручах і пустинях, це ствердження себе в так жаданій великій дружбі, в святій безсоромності кохання, в безбоязній невимушеності свого вияву.
— Я дивився на тебе, яка ти, коли спиш, ти така тоді гарна, а Ніна — ні.
— Коли я спала? — здивувалась в першу хвилину Мар’яна. Ніколи вдень та ще й на природі вона не спить. Коли це було?
— А от у цю хвилину щойно ти спала, а я дивився.
Але в другу хвилину Мар’яна спиталася:
— А хто кращий взагалі, я чи Ніна?
— Я вже надумався, що сказати Ніні. Вона не буде за мною жаліти, вона так зайнята своїми партійними справами й інститутом, що мене ніколи не бачить. Вона дуже честолюбна, збирається відразу по закінченні інституту на Донбас і не помітить, що ми розійшлися. Я дуже хотів би побачити, яка з мого Чайльд-Гарольда в спідниці вийде пречиста.
— Напевно, шалена.
— А ще якби ми мали силу чорта й відьми, що тільки за руки візьмуться, й уже чортенята плигають у воду, — світ уже був би наповнений маленькими Мар’янками й Левчиками, — так собі вголос думає Левко.
А Мар’яна вже злякалася.
— Я ще ж не виконала своєї місії! Як же це погодити? А всякі штучні засоби, як і кармін, — огидні…
— А знаєш, мені чогось шкода, — не дав договорити Левко, — шкода, що ми про таке розмовляємо. Ти — така дівчинка, така астральна, така блакитна, а про такі земні справи… Воно тобі не пасує. Я більше люблю. коли ти про свою казку розповідаєш.
— То добре. Сядь он там, за кілометр, і будемо розмовляти про міжнародню політику. А з Ніною будеш говорити про виховання ваших дітей.
— І коли я дивлюся на тебе, слухаю тебе, то мені здається, що ти на мені не спинишся. Ти ще не раз закохуватимешся. А Ніна вже нікого не шукатиме… Ну от, ти вже й захмарилася.
А справді, чого Мар’яна захмарилася? То ж тільки із своїми, рідними можна трохи й розгиркатися. А з чужими знайомими треба мати привітну усмішку й не затримувати їх більше, як на вільний від роботи та родини час.
— Я не можу так далеко від тебе, — посидів трохи там, де йому сказали, Левко.
— І я теж так не можу, — красти милування чоловіка якоїсь жінки.
Так перший раз відчули вони дисонанс. Тінь Ніни досягла їх і лягла на рідкісний сплав кохання й дружби.
XXXI
Літній хмурний день із темною зеленню. День заглиблення. Передумування. Сьогодні нема куди йти, нема чого робити. Багато розпочиналося, багато не давалося в руки.
Мар’яна, здається, вже все зробила, щоб була затишна ця кімната. Паркет сяє, килими її дуже гармоніюють до зеленого, всього закритого липою, широкого вікна, а от… нема в ній розради. Бо Мар’яна хоче брати участь у життьовому процесі, а все залишається збоку. Чому вони всі пристосовуються, а Мар’яна ні? Виходить, таки справді вона несучасна? Але неправда! Вона пристрасна до праці, ось ця порційка перекладу, що випадково попалась від Васанти, була їй "на один зуб". Вона піде туди, де потрібна, знайде те, для чого народилася.
Мар'яна тільки перепочиває, їй треба добре перепочити, щоб знову відчути потребу гону. Ще далека її життьова дорога, це ще не кінець! І не думати їй ще за тишу та спокій у тихій заводі.
Коли б тільки то був справжній товариш!
Вона хоче казки, а такої, як стає тепер, сама себе не любить. Казка — то світ, відбитий у дзеркалі ріки, де все росте сторч головою. Казка — це світ, відбитий з шибах відчиненого вікна, де все стає зеленіше, блакитніше, незвичайніше. Казка — коли все бачиш не таким, як усі, а повним об’яву. Щодалі звикає Мар’яна до нового варіянту свого життя, то менше стає казки, чуда. Для чуда — повсякчас твореного — вона живе, воно їй дає сил. А як нема його, як лише реальне є — не треба цього життя. І що ж, казка кохання — то не все казкове?