Скарга майбутньому

Сторінка 39 з 78

Гуменна Докія

І як це воно обернулося, що вже Мар’яна почуває сили тягнути всі свої недогоди? Хоч вона й прорвалася зливою признань-скарг, але на душі стало легко, завзято, прекрасно. Що за дар у цього Левка Берегового з ніяковою посмішкою? Мабуть це тому, що він крізь жіночу подобу побачив її, людину.

От, скільки то вони блукають київськими околицями, прекрасними київськими передмістями, от, скільки переговорили про богзна. тільки що, а ні разу не було в них мови про Левкову дружину. Її нема тепер у місті?

— Що це таке, чому ви ніколи не витягнете на ці прогулянки своєї жінки? — обурилася раз Мар’яна.

Левко, видко, вже махнув рукою на ту свою посидющу.

— Вона не має часу й, взагалі, нічим вона тепер не цікавиться, крім своїх іспитів. Кінчає інститут.

І ще — важко було встановити, яке ж його до дружини ставлення. Здається — спокійна, рівна певна любов без жадного підводного каміння та рифів. Тим краще для Мар’яни, вона може саме тому так вільно почувається. Говорить, що захоче, не побоюється задніх думок, — Левко кохає свою Ніну, і в ту сферу ніхто не має наміру втручатися. Може ж бути приятелькою Васанта, а Левко чому ні? То так рідко трапляється свято дружби, що справді було б диким забобоном відкидати її через відсутні перешкоди.

Так легко, так геніяльно-просто й навіть не поверхово дотепно, а от просто й глибоко виходить усе в розмові з Левком. З подивом сама до себе прислухалася Мар’яна — де беруться її зауваження й досконалі думки? Що не порушать, всякі по-новому ті явища бачить. І не в погоджуванні, не в суперечці був сенс їх розмов, а в додаванні многогранности одне одному.

Це, мабуть, тому, що співрозмовник поважав її.

А Мар’яна зробилася так лепетя, що навіть розказала, які то в дитинстві ігри мала. Купили їй раз ляльку з солом’яним бриликом, а вона дуже зацікавилася, що там усередині. Ляльку розбила, брилик вельми дотепно розпоровся — і вже більше до ляльок ніякого інтересу не мала.

Левко каже, що хотів би бачити її, яка вона була б у ролі щасливої мами.

— О, ні! Я ніколи не буду мамою.

— Чому? Мама це цілий всесвіт. Світ мами, світ дитини…

— То треба занехаяти своє найінтимніше?

— От саме тому я хотів би побачити вас іншою. Щоб порівняти з цією, з Чайльд-Гарольдом у спідниці. Я вами захоплююся. Часто говорю з Ніною про вас. Ви — надзвичайно смілива.

— Смілива? Крім вас одного, всі мені кажуть, що я нежиттьова. Та що ж, як інакшою бути не можу.

— Подумати тільки: воно таке мале, відірване від родини, кинуте на призволяще в світ, нікого не має — і само володіє своєю долею.

— Що ж маю робити? Тільки дуже вже образливо, як починають "рятувати". Тоді так себе шкода! Якийсь недотепа думає собі: "От бідна, ніхто досі заміж не взяв, а мені якраз нема кому підштанці полатати, і обід у їдальні несмачний. Вік буде дякувати!" І присилає такий телепень сваху. Отакий був мені ляпас недавно. І нема на такого зася? Це всякий, кому не лінь, може мене безкарно ображати?

— А чому ви мені про це кажете?

— Бо чому нема нікого такого, як ви?

Левко промовчав. А це перша павза, відколи вони йдуть. Вікові крислаті липи наддніпрового саду (колись Царського, тепер Пролетарського) їм як шатра, і йдуть вони під тими шатрами, і ніяк не можуть знайти, що ж тепер казати.

Ніколи ще Мар’яна про цю свою недогоду нічого не говорила й ніколи Левко цим не цікавився.

Якби не ця павза, Мар’яна не помітила б, що вона таке сказала. А що довго чогось мовчали, то вона почала виправдуватися.

— Ну, себто щоб бути, як із собою. Я тому й книги люблю, що вони мені творять цю атмосферу й доповнюють світом казки. Це так, як людина, залишена на призволяще, негайно будує собі захист і шукає води. Чи пояснювати, що то — світ казки?

— Не треба.

— Часто я годинами йду містом і розмовляю з собою, проводжу паралелі з прочитаним. Якби не це, я була б із порожнечею. І от з вами цієї порожнечі нема.

Вона й зараз мов сама з собою розмовляє. Як удосвіта в дрімоті, ще не прокинувшись.

— Один із таких світів казки — кохання. Я дуже закохуюсь, щоб ви знали. Тоді я стаю п’яна, себто без алькоголю, без наркотиків світ мені відмінюється… А ви знаєте, — сама себе перебила, — перші люди були напевно весь час п’яні, а як почали тверезіти, то винайшли горілку, щоб завернути колишню радість світу. Для чого ж люди впиваються? А мені не треба штучного сп’яніння, я можу від повітря, від краєвиду сп’яніти, від гарних брів чи очей, просто від чиєїсь присутности, уваги, від повіву гарної душі, від красномовної індивідуальности…

Якби Мар’яна послухала себе збоку, що вона меле, то вжахнулася б. Але справді вже сп’яніла від власної щирості і була у владі повені, повінь та ринула й рвалася з неї, так довго замкнена від усього світу. Ті почуття, ті химерні думки, що нікому-нікому в світі непотрібні.

— І звідки воно в мені? — схаменулася раз Мар’яна, але лише на хвилину. Левко умів так слухати, що не треба було озиратися на боки. Так ще тільки з Васантою було, що душа відкрита. А зо всіма іншими — кожну щирість Мар’яна спокутувала. То так боляче, коли у відповідь на твою щирість дістаєш камінь поверхової люб’язности із захованими для себе справжніми думками.

— Тільки то було раніш, — додає вона. — Тепер мене щось від неї також замикає.

Диво, диво! Лише у цю хвилину збагнула Мар’яна, що це нове з Васантою давно є.

І ще диво! Мар’янина довіра-щирість до Левка така безмежна, що не було того невідчіпного почуття скривджености й образи від найменшого чоловічого дотику. Коли траплялося, що змішувалися їх руки, було то так само п’янко-казково, як і від зустрічі очима. Хвилі того п’яну лилися безперестань, від одної тільки присутности. І звідки це все прийшло? Коли, де був перехід від звичайного малознайомства до глибокого і всеохопного пристрасного закохання?

XXX

"Моралей", що наступали на Мар’яну, було багато. "Старорежимна" — "вже давно треба бути заміжжю і хоч двох дітей мати". "Міщанські" — їх було аж три. "Ніякого кохання нема, то — буржуазний забобон. Це міщанство — тримати себе в недоторканості, людина живе раз, бо молодість не вернеться". Відміна її, комсомольсько-міщанська, вимагає кохання з черемухою. "Треба прикрасити букетом черемухи — і все гаразд". Третя вимагала тільки шлюбної вивіски, а "раз ти замужня жінка, то можеш скільки хочеш зраджувати і все буде гаразд".