— І на все вистачить золота?
— Якщо воно задовольняло тисячу піратів, то мене теж задовольнить. Адже тут закопано 350 тонн коштовностей.
Спитав, чому я цікавлюсь його роботою. Світайло розтлумачив, та в перекладі з української, певно, допустив неточність.
Вілкінс зрозумів, що і я шукаю скарби, тільки з Примор'ї.
— Уссурійський край?-^перепитав він.— Не певен, що там щось є. Краще спробуйте пошукати біля Каспійського моря. Там скарби мають бути.
Не було сумніву: перед нами людина, озброєна неабиякими знаннями. Він знає, як свої п'ять пальців, де і які скарби закопано у найвіддаленіших куточках землі... За вартістю піратських багатств Сейшели, мовив, посідають після Перу, Багамських островів, Гаїті та інших — сьоме місце. Але Вілкінс риє на Сейшелах, бо в його руках достеменний план піратських схованок, а ще через те, що сюди рідше навідуються різні шукачі,— хоч останнім часом вони з'явилися й тут.
Попросив блокнот, в якому я занотував розповідь. Написав: "За статистикою, у світі на десятиріччя одному-двом шукачам вдається віднайти скарби. Я бажаю, щоб одним з них були ви, другим — я".
І, повертаючи записник, додав:
— Якщо я знайду скарби Сюркуфа — а я знайду неодмінно! — я і вам дам трохи.
Я подякував Вілкінсу за його щедрість. І ми попрощались.
Не знаю, від кого й коли почув я притчу про чоловіка, який хотів озолотитися. Зустріч на далеких Сейшелах ще раз підтвердила оманливість, про яку та притча розповідала,— одначе то була зустріч не з вигаданим жаднюгою, а з живою людиною, з якою мене звела моряцька доля.