Оце тобі якраз: тільки примостився на стільчику подивитися, як мати в печі розтоплятимуть, а воно вже хтось дверима торгикає. І я знаю — хто: або тітка Харитина, або тітка Олександра, або ще хтось. Ворожити прийшли. Ну, то я вам сьогодні наворожу, раз не дали подивитися, як у печі розтоплятиметься і що на вечерю злагоджено.
— Ану, Ільку, піди одсунь,— кажуть мати, а в самих сльози з очей — кіть, кіть: жарину в клоччі роздмухували, так воно в очі й зайшло.
Біжу в сіни. А там снігу по кісточки: понамітало крізь шпарки в дверях. От і попробуй одчиняти, та ще босяка! Казали колись матері дід Мурмило: кинь мені, молодице, на мого Йванька, а я вже прийду в неділю та двері тобі в лисиці візьму, бо ото ж розсохлися... Поворожили, взнали, що Йванько живий і зараз у танкістах, та й пішли собі. А в сіни як намітало, так і намітає... От і попробуй тепер одчиняти!
— Хто там? — питаю так сердито, що миші на горі, чую, так і приснули в усі боки.
А клямка у мене перед носом стриб-стриб, клац-клац, а сніг у щілини пшак-пшак... І за пазуху трохи сипнуло.
— Хто там? — прискіпуюся.
— Та це я, Ілюшо, тітка Олена. Хіба ти не впізнав?
Ба! Не впізнав. Як би ж я впізнав крізь двері! Та ще вночі. Одсунув швиденько, а сам — шмиг до хати, а мороз мене — хльось по ногах: таки догнав! І тітка ж слідом.
— Добривечір, Одарко! до матері. А до мене: — Здоров, зятику...
— Драстуйте! кричу ще сердитіше, ніж у сінях, і розтираю ноги. "Зятику, зятику"! Тут ось ноги померзли, а їм — "зятику". Навприпились.
Вони завжди отак зо мною здоровкаються, та що й підморгують, як маленькому.
А чого б це я був їхнім зятем? Думають, як у них є Натка, то я на ній непримінно й женитимусь! А мо', я не схочу, мо', я після війни на Донбас поїду й візьму собі лікаршу, як он дядько Пилип. "Зятику!" Казали б уже: поворожіть...
— А я оце, Одарко, до тебе,— топчуться біля порога тітка, бо таки ж бачать, що ми й досі не вечеряли, а воно як на те ще й хмизок сирий, не займається, і соломи на розпал немає.
— Хіба щось погане приснилося? — питають мати і знову заходжуються дмухати в жарину.
Тітка Олена теж нахиляються до припічка і теж надувають щоки глечичком — ще дужче, ніж мати, бо мати ж заморилися, а тітка ні.
Дмуть, а клоччя курить і не займається. Куріло-куріло, тоді цоп — зайнялося. В хаті враз повиднішало, і від усього тіні поробилися: і од лави, і від мене, і од тітки з матір'ю. А вікно — як осліпло. Наче його знадвору куликом затулили...
Клоччя горить, а тітка зраділи, хапають бликунчика, світять мерщій і ставлять на карниз. І ми з матір'ю теж зраділи. Всі пораділи, бо тітці кортить швидше поворожити, матері оддихнуть, а мені тепер не бігти вдруге до сусідів по жарину.
— Так, кажеш, Олено, сон приснився поганий? — питають мати стурбовано.
А я беру старе одпалене рогачилно і ширяю ним у хмизок: хай розгоряється швидше, бо їсти хочеться.
— Та хтозна, як тобі й сказать,— зітхають тітка.— Мені він сю ніч снився наче й непогано, а оце увечері приходила Горпина Степанівська — вона ж йому дядина — та й розказує: бачився їй Дмитро позавчора, це якраз під п'ятницю, так погано: наче стоїть, сердешний, по груди в зеленій воді, без картуза і в сорочці з червоною манишкою, а на спині в нього — крижина, тонка та широка, аж гнеться... А ламатись — чогось не ламається. Стоїть, сміється... А тоді наче обізвався: "Зніміть з мене, дядино, каже, оцю крижину, бо мені ж у спину холодно..." Так я оце й прийшла до тебе, Одарочко, спитати: к чому воно отой сон?
— Ет, — стиха озиваються мити, нахиляються до печі й дивляться на вогонь.. То якби він приснився комусь із родичів по першому коліну, то що б можна було вгадувати. А дядина — що? Сказано: чужа чужина...
Тітка зраділи так, аж порожевіли. Чи, може, то од полум'я в печі? А в матері очі смутні чогось, і жарок у них тріпочеться — теж невеселий.
— А тобі що снилося? — питаються.
Тітка похапцем зітхають і починають розказувати:
— А мені отаке: наче йду я житом, отам десь на Оліяновому ярку...
— Зелене жито чи спіле? — перебивають мати.
— Оцього вже тобі й не скажу, забула...— бідкаються тітка.— Пам'ятаю тільки, що ворушиться й ноги мені остюками лоскоче... Воно таке вітряно, чи що, і хмарно... Іду я; та й іду. Коли це з-під ніг як залопотить крильми — перепел...
— Он диви! — радіють мати.— Це таке, як на свідання. А жито — значить, живий...
— Так вітряно ж і хмарно... — сумніваються тітка. Тут уже, думаю, і мені можна встряти.
— Коли б не вітряно, — кажу, — й не хмарно! На фронті ж... А тітка:
— Справді: на хронті ж...— Та до матері:
— Боже ж, розумний у тебе хлопець, Одарко! Пошли, господи, щоб воно й надалі таким росло.
Мати якусь часину примовчують — пишаються, тоді починають гладити мене по голові — раз, і вдруге, і втрете... Довгенько. А згодом:
— Якби ж воно не така лиха година, то, мо', з нього щось і вийшло б. А то ж бачиш: ні вдягти, ні взути... Сидить цілими днями в хаті, як той пічкур у норі. Про школу вже й не нагадую, бо як тільки заїкнусь, так і в плачі... Вже й учителька разів п'ять приходила, кличе, а воно ж ні в чому...
В печі розгоряється дужче й дужче, в хаті робиться червоно, а на шибках так і виграють, так і поводять блискучими дзьобами різьблені з криги та інею "селезні". І сичать... Чи то пак хмизок у челюстях сичить і пускає на холодну черінь білу паруючу пінку — то з нього сирість виходить.
От і куліш закипає в горнятку — знову куліш! — а тітка не йдуть.
— Може б, ти мені, Одарко, й на сито прикинула? — питаються несміливо.
Ну от, я ж так і знав! "Зятику, зятику"! Казали б уже зразу: поворожіть... А то ще й підморгують...
— Чом не прикинути,— погоджуються мати.— Можна й прикинути. Лаштуй, сину, примусію.
— Там уже скоро обичайка розколеться, — бубоню сердитенько, однак таки лізу па піч за підситком і ножицями.
Лаштувати примусію недовго. Треба тільки поставити підситок на-попа, затиснути між коліньми і вткнуть гостряками в обичайку трохи розчепірені ножиці. Далі мати беруться вказівним пальцем під колечко з одного боку, а я (яким схочу) під колечко з другого боку. Тоді мати кажуть: "Господи, благослови" — і починається...