— Диви, старий знайомець! — кинув хтось із київських дружинників. — Ієхуда за даниною прийшов!
— Ану-но перейміть його!
Оскольд рвучко сіпнув коня за оброть, здибив і кинувся туди, де його воїни обступали цього чорного степового крука. Але на Оскольда чатувала підступна небезпека — кілька ординських верхівців оточили його з усіх боків і націлили в груди списи. З-під шкіряних шоломів його пильнували колючі очі степовиків. Які знайомі були їхні погляди, блиск очей і лютість! Хто вони? Барджиль? Бохан? Чи це йому тільки здалося?
Роздумувати й згадувати не було коли. Оскольд знову — уже в котрий раз! — опинився в сітях смерті. Щільним кільцем обступали його хозарські комонники — хочуть взяти князя живого... Та не бути сьому!
Оскольд розмахував мечем, не чуючи ані болю в плечі від ворожого удару, ані гарячого струменя крові на скроні...
Не відразу й побачив, як із протилежного боку, з-під круч Дніпра, виповзла, немовби з-під землі, нова дужа рать пішців і пішла приступом на ординців. Попереду неї врубувався у щільні ряди степовиків невисокий дужак в обшмугляній лисячій шапці, а поряд із ним завзято орудував мечем червонолиций рудоволосий кремезняк, на шоломі якого тріпотів червоний ялівець.
Витер обличчя рукавом, роззирнувся і мало не укляк з подиву — до нього біг розчервонілий, мов розпечене коло сонця, Ніскипя у шоломі з червоним ялівцем і отой посол, що перейняв його на Десні за Новгородом-Сіверським. Хто ж він? І звідки знову взявся отут?
І враз здогадався: та се ж він і привів сюди деревлянську рать! Ну й звитяжець же! Але ж і зухвалий муж — не сказав йому свого імені.
— Встигли! Встигли! — радів усім своїм безбровим червоним обличчям Ніскиня, стоячи перед Оскольдом. — Коби не сей киянин, не встигли б! — очима вказав на доблесного воя у лисячій шапці. Той був без шолома, ніби прийшов не на рать, а на гостину.
Киянин білозубо осміхнувся, зняв з голови шапку. З-під неї висипався на плечі сніп білого, як льон, волосся. І тоді Оскольд його упізнав:
— Пастух! Се ти колись рятував Київ від деревлян?
— Я, — просто одказав пастух.
— Але ж ти тоді так несподівано щез... Імені свого не сказав.
— А навіщо? — щиро здивувався звитяжець.
— Нагороду маєш дістати. Честь Києва врятував.
—— Нагородою мені і єсть честь Києва, — мовив пастух, натягнув свою кумедну шапку й посміхнувся. — А тебе, князю, бачу, добре пошарпали!
Тоді й інші зауважили, що сорочка в Оскольда на спині була розірвана, крізь вічка кольчуги сочилась кров. Обличчя й руки — в багнюці. Кінь його увесь замилений рожевою піною, ніздрі широко роздувались, у вирлах ще не усівся жах.
— Пошарпали, — відповів князь, — та байдуже. А тобі, чоловіче, щира вдячність. Молодець єси!
— Коби не він, — устряв у розмову Ніскиня, — не встигли б тобі на поміч, Оскольде. Тягнув за поли люто. Каже: біжімо боржій, бо поб'ють Оскольдову дружину! Ну, ми на події — і гайда!
Ніскиня лащився, як пес. Авжеж, зять його Оскольд пригорнув під свою руку он які землі багаті! З таким сусідом краще ділити поганий мир, аніж вести добру війну. Та й інше важить: Ярка подарувала Києвичам нащадка, а йому онука. Це справжнє щастя, бо Ніскиня вельми чадолюбивий, але має тільки дочок. Нині ж у нього є онук — буде нащадком не тільки полянської, але і деревлянської землі.
— Дякую богові нашому і тобі, Ніскине, за поміч. — Оскольд почав розминати затерпле плече.
— Так се правда, що ти хрестився? — здивувався Ніскиня. — А боги твого роду як?
— Як бачиш, також допомагають! — усміхнувся в темний вус полянський князь. — А де ж це пастух? — спохопився він. Усі роззирнулися, але того синьоокого пастуха в старій лисячій шапці ніде не було. Допоки князі обмацували один одного поглядами, обмінювалися словами, той пастух уже йшов до своїх кошар і стаєнь. У нього ж свої клопоти.
Далебі, нині весна, а вовки о цій порі голодні, заберуться в кошару — геть перепсують отару! Який одвіт дасть тоді князеві, власне не йому самому, а клятому тіуну, котрий у три ока пантрує за порядком у княжому дворі. Треба, либонь, поспішати...
Ішов собі чоловік до своєї роботи. Хе, нагороду, каже, дістав би він, простий смерд київський, за честь стольного града! А що йому та княжа нагорода? Має собі нагороду найвищу — бо робив справно, по честі. На чуже оком не накидав, на чужій біді рук не грів. Та й на шию свою нікому не давав сісти. Волю свою беріг. Як і свободу своєї землі, свого Києва. Отеє і є йому найбільша нагорода — чисте сумління і висока честь...
А Ніскиня тим часом уже оповідав Оскольдові про священика Местивоя. Приблудився до Іскоростеня. Намовляв і його, деревлянського князя, визнати єдиного владику на небі і єдиного владику на землі подніпровській — Оскольда. Але ж... Як буде тоді з деревлянським Дажбогом? Розгнівити покровителя своєї землі він не наважується...
Оскольд лише посміхався примруженими очима. Хитрив лукавий Ніскиня, ховався за свого бога-покровителя. Насправді ж він не хоче визнати полянського князя першим владцею у землі слов'янській. Дажбог мовчав би так само, як і Перун!.. Усі боги нишком підкорилися б єдиному богу. Але волостелі не жадають того — і здіймають самі свої мечі проти єдиновладдя Києва!..
Так гадав Оскольд. Бо ще не знав, що слов'янські боги не мовчали. Очі Перунового ідола на київській горі вже не раз наливались кров'ю, коли старий волхв згадував ромейського бога у парі з ім'ям князя Оскольда!..
Та зараз колишні затяті вороги йшли поряд. Нині вони були союзниками по борні і по духу. Забули свої недавні кривди. Що старе згадувати, коли їх нині єднає спільна перемога?
Може, вперше в житті старий Ніскиня тепер інакше подивився на київського володаря. Десь у душі гордився родичанням із ним. І, певне, від того переймався тривогою. Збагнув, що сидіти на київському столі не так просто. Тут устигай тільки відбиватись від посягань то з одного, то з другого, то навіть з третього боку!
Он і тепер. Де ті хозари? Де їхні орди? А дивись — добігли до Києва, занесли над ним свій меч. Лютий хозарський меч! Йому, Ніскині, того й не присниться! Аж ось коли відчув важкість золотого київського стола. Може, через те, нарешті, це збагнув, що почав важити його життям і славою свого переємця-онука, який он зараз кричить на всі княжі палати! Либонь, його, діда свого — князя деревлянського, вітає! І отця свого рідного — відважного Оскольда! Що ж, Ніскиня згоден визнати над собою старшинство Турового сина. Бо він, видно з усього, іде дорогою правди. Скільки кривд, напастей переборов за свої літа! І став від того не слабшим, а могутнішим, нездоланнішим. Воістину, як мовлять мудрі: дорога правди — то життя і велич!