Тепер уже той, кого він щойно спинив, зробив із ним те саме.
— Але ж ваш пан Буллар божевільний! — на весь голос вигукнула одна старенька дама.— Та ще й дурний! Бо хто це, дозвольте спитати, коли чув, щоб людина була дзиґою! Це ж безглуздя. Пані Жуайоз, як ви самі знаєте, була розумніша. У неї теж була химера, але не позбавлена здорового глузду, і та химера тішила всіх, хто мав приємність бути знайомим з нею. Розміркувавши як слід, вона вирішила, що якась фатальна випадковість обернула її на півника; але, ставши півником, вона поводилась пристойно. Надзвичайно ефектно лопотіла крильми — отак-отак-отак — а кукурікала просто розкішно! Кукуріку! Кукуріку! Кукуріку-у-у-у-у!
— Пані Жуайоз, будьте ласкаві поводитись як годиться! — сердито перебив її господар.— Або поводьтесь так, як личить дамі, або вийдіть із-за столу: вибирайте!
Старенька (я був здивований, що її названо пані Жуайоз, хоч вона сама щойно говорила про якусь пані Жуайоз, мов про третю особу) вся почервоніла на лиці й страшенно збентежилась від. того докору. Понурила голову ,й не відг повіла жодним словом. Але тему підхопила інша, молода жінка. То була красуня з віталеньки, вже знайома мені.
— Так, пані Жуайоз була нерозумна,— вигукнула вона,— але в тому, що робила Ежені Сальсафет, видно багато здорового глузду. Ежені Сальсафет була дуже вродлива й аж хворобливо скромна молода жінка, якій звичайна манера одягатися здавалась непристойною, і вона надумала одягатися так, щоб бути не всередині одежі, а зовні. Врешті, це робиться дуже, дуже просто. Треба тільки зробити отак... а потім отак-отак-отак, а потім отак-отак-отак, а потім...
— Господи, мадемуазель Сальсафет! — заволав зразу десяток голосів, —г— Що ви надумали? Отямтесь! Досить! Ми вже бачимо, добре бачимо, як це робиться! Годі, годі! — і кілька душ уже схопилися з-за столу, щоб перешкодити мадемуазель Сальсафет зрівнятись убранням з Венерою Медицейською; але раптом ця сцена вельми ефектно завершилася гучними криками, чи то вереском, що долетів із середньої частини будинку.
Ці крики добре-таки шарпонули мої нерви; але решти товариства мені стало просто жаль. Я ще зроду не бачив, щоб гурт розумних людей так перелякався. Всі вони зблідли, наче трупи, і, зіщулившись на своїх стільцях, трусились та пускали слину з переляку, чекаючи, що крики залунають знову. І вони залунали — гучніше й, видимо, ближче, і втретє, вже зовсім гучно, і вчетверте — цього разу вже тихіше. Коли крики урвалися, товариство вмить збадьорилось, пожвавішало, почались балачки та жарти. Тоді я наважився спитати, що то за пригода.
— Дурничка,— відказав пан Майяр.— Ми звикли до таких речей і не звертаємо на них великої уваги. Божевільні час від. часу влаштовують такий концерт: один починає, інші підхоплюють, як ото буває з собаками вночі. Правда, інколи трапляється, що за такими концертами йдуть спроби вирватись на волю; тоді, звичайно, не уникнеш певної невеликої небезпеки.
— І скільки тут у вас пацієнтів?
— Тепер усього десятеро.
— Мабуть, переважно жінки?
— Ні, якраз ні — самі чоловіки, і то все дужі хлопці, мушу сказати.
— Та невже! А я весь час гадав, що більшість душевнохворих — із слабкої статі.
— Так воно звичайно й є, але не завжди. Ще недавно у нас тут було двадцять сім пацієнтів, і з них вісімнадцять жінок; але відтоді, як бачите, все змінилося.
— Так, як бачите, все змінилось,— утрутився той чоловік, що зачепив був ноги мадемуазель Лаплас.
— Так, як бачите, все змінилося,— хором підхопила решта.
— Ану припніть язики! — гримнув сердито господар. І все товариство притихло на цілу хвилину. Одна жінка сприйняла наказ пана Майяра цілком дослівно, бо висолопила язика — довжелезного, між іншим,— і рішуче притримувала його обома руками до кінця розмови.
Я нахилився до пана Майяра і пошепки спитав його:
— А ота дама, котра щойно говорила... ну, котра закукурікала,— у неї, мабуть, легка форма? Зовсім легка?
— Легка форма? — перепитав він, видимо здивовано.— Що ви хочете сказати?
— Ну, тільки трошечки уражена? — пояснив я, показуючи на свою голову.:— Я гадаю, що в неї недуга не надто... не дуже небезпечна?
— Mon dieu! (1) Що це вам спало на думку? Ця дама, моя добра приятелька, пані Жуайоз, здоровісінька, як я сам! Звісно, у неї є свої дивацтва, але ж, самі знаєте, старі жінки — дуже старі жінки,— всі. більш-менш дивачки!
(1) Господи! (Фр.)
— Безперечно,— погодився я,— безперечно! А решта оцих панів і дам?
— Це все мої друзі та доглядачі,— перебив мене пан Майяр, гордо підвівшись.— Мої добрі друзі й помічники.
— Як! Усі? — здивувався я.— І жінки теж?
— А то ж як! Ми б не змогли обійтися тут без жінок, бо жінки — найкращі доглядачки душевнохворих; розумієте, у них свої, способи, їхні блискучі очі справляють незвичайну дію — чимось схожу на гіпнотичну дію зміїних очей.
— Звичайно, звичайно! — погодився я.— Але поводяться вони трохи чудно... вони трошки химерні, правда? Вам не здається?
— Чудно? Химерні? Ви справді так гадаєте? Ну звісно, ми тут на півдні не дуже церемонні... Робимо те, що нам хочеться, тішимося життям, ну, і взагалі, розумієте...
— Звичайно,— підхопив я,— звичайно!
— Ну, може, й "Кло д'Вужо" трохи вдарило в голову... Воно трохи надміру міцне, правда ж?
— Звичайно,— погодився я,— звичайно. До речі, добродію, чи так я зрозумів, що система, до якої ви вдались замість славнозвісної "системи заспокоєння", полягає в неухильній суворості?
— Аж ніяк. Необхідна тільки сувора ізоляція; одначе ставлення до хворих, тобто саме лікування, скоріш приємне для пацієнтів, ніж неприємне.
— І ця нова система — ваш власний винахід?
— Не зовсім. Деякі його елементи запозичені в професора Смолла, про якого ви, звісно, чули; ну, і є в моїй схеї 'і деякі відміни, що їх авторство, радий відзначити, належить знаменитому Піріа, з яким, коли не помиляюся, ви маєте честь бути близько знайомим.
— Мені соромно признатися,— сказав я,— але я ніколи не чув ні про одного, ні про другого.
— Господи! — вигукнув господар, ураз відсунув стілець від. столу і здійняв угору обидві руки.— Не може того бути! Невже ви справді хочете сказати, що ніколи навіть не чули ні про високовченого доктора Смолла, ні про славетного професора Піріа?