Над Демерджі висли хмари, клекотали громи, і злива не вщухала ні на мить. Змішувалися дощові потоки з гіркими жіночими сльозами, з невтішною печаллю і не котилися в море, а застигали на схилах гори. А з першими променями сонця перетворилися на зеленаво-сіре шпичакувате зело, яке суцільно вкрило і схили, і скелі, і караванний шлях.
Рушили чужинці далі на перевал, а туди ні проїхати, ні пройти, ні продертися. Що не висічуть ножами та мечами колючі зарослі, а вони знову відростають, та ще колючіші, ніж були. Так і не дісталися на перевал, повернули назад. Згодом посідали на кораблі та й щезли, як щезає все лихе.
А зело відтоді так і ведеться на цьому місці…
Привіз я гілочку тієї кримської рослини додому. Просто як сувенір. Хай нагадує сонячний край, який, як і моя поліська земля, із сивих віків боронився від усіляких войовників — від орд знавіснілих дикунів, які прагнули вогнем і мечем знищити чужу їм культуру, і від орд цивілізованих, які знову ж таки вогнем і мечем старалися насадити чужу культуру.
Якось при нагоді показав її Івану Михайловичу. А він:
— Та це ж астрагал щетинистий!
І швиденько дістає з полиці "Визначник рослин України", подає мені. Читаю — очам не вірю. А у визначнику чорним по білому: астрагал щетинистий, оцей самий колючий сіроманець, росте… тільки на півдні Криму, тільки в околицях Алушти, тільки на горі Демерджі. І ніде більше!
Правда, недавно кримські ботаніки повідомили, що окремі екземпляри астрагала щетинистого знайдені ще поблизу Судака та села Зеленогір’я. Але це аж ніяк не применшило моєї радості від знайомства з цією рослиною.