Си серйозно запитав:
— А приємно бути богинею?
— Ще не знаю, бо щойно нею стала.
— У нас кажуть: ви всі тут боги.
— Цікаво… Отже, ти мене слухатимеш?
— Це мій обов’язок.
— Ага, от і добре…
Дівчині було приємно грати таку роль. Звеліла йти до річки, і хоч хлопець зовсім не хотів купатися, зму-сила забрести в воду. Він тільки фіксував, з якою енергією Синьосвітна Богиня розбризкує текучі мінерали. Стояв у спецівці по пояс у воді, не відриваючи погляду від дівчини.
— Ти не любиш купатися? — гукнула вона.
— А навіщо?
— Ну… приємно!
— А корисно?
— Може, й корисно… Головне ж — приємно. Дивись!
Вона кинулася пливти, легко змахуючи руками, бурунячи прозору воду. Певно, їй і справді було приємно, бо довго не хотіла вилазити. І сонце ніби чекало на неї — великий кармінний диск непорушно стояв на обрії, з’єднуючи небо і землю. Облиті рожевим світлом трави, річка, дерева, дівчина — все це вражало юнака. Звичайно, він уже багато чув про Живу Природу, бачив навіть фільми, але щоб отак віч-на-віч… Легенда, казка наяву! В його пам’яті зафіксовано давній переказ про зустріч отакого, як він, юнака з подібною богинею. Погляд її очей спопелив того хлопця, а він ось дивиться-вдивляється і нічого, поки що нічого!
Синьосвітна усміхнулася:
— Чого ти так дивишся?
— Мені цікаво.
— А що саме тобі цікаво?
— Усе. Що ви робите отут, на поверхні?
— Вчимося, займаємося мистецтвом… А ви?
— Дорослі працюють, юні вчаться працювати, — сказав Си. — А що таке мистецтво?
— Хіба ти не знаєш?
— Ні. Там тільки виробництво. Наш сектор виготовляє білки, а мистецтво… Це, певно, полімери?
Синьосвітна засміялась:
— Який ти чудний! Полімери… Мистецтво — це компонування кольорів, звуків. От я, наприклад, коха-юся в музиці. Мене хвилює звучання променів. Ось бачиш — фоноскоп, — дістала з сумочки невеличку тьмяну призму, — зараз ми почуємо, як звучить Сонце.
І справді, як тільки на призму впало сонячне сяйво, почулися звуки — притишені, мов зітхання. Си з ці-кавістю спостерігав, як ці коливання повітря впливали на дівчину. Обличчя її набрало якогось іншого виразу, очі наче дивились і не бачили, змінився навіть ритм дихання.
— Ти справді Богиня! Ти змусила зазвучати Сонце.
— І зорі теж мені підвладні. Ось зараз Сонце сховається, і ми послухаємо музику зірок!
— Але я вже мушу йти, вже подають сигнал.
— Який сигнал?
— Я його чую. А ти ні?
— Не вигадуй. Просто ти пообіцяв мамі…
— Пообіцяв. Але сигнал… Я мушу, мушу йти.
Хлопець занепокоївся.
— Я теж зараз піду, — трохи розчаровано сказала дівчина.
— Не гнівайся, Богине. По сигналу кожен з нас мусить бути на своєму місці.
Си підступив до дівчини, вдивлявся в її очі.
— Ти знову так дивишся… Це небезпечно!
— Я знаю. Я чув легенду: очі богинь спопеляють.
— І не боїшся?
— Так то ж у казці. А насправді… Я можу навіть доторкнутися до тебе. Дозволяєш?
Тієї самої миті він відчув гострий імпульс застереження, заборони. Але бажання діткнутися до дівчини було таке сильне, що ця психічна енергія вмить перемогла, відкинула усі бар’єри. Дівчина не встигла й губів розтулити, як він обома руками міцно вхопив її за талію.
— От ба…
Си не договорив — руки відсмикнулися самі собою, усе тіло йому скорчилось, наче од високовольтного удару, він тут же упав на землю і закляк.
— Що з тобою? — скрикнула дівчина.
Хлопець мовчав.
— Тобі погано?..
Схилилась — не дише.
Чимдуж побігла до мами, і в очах її був переляк. Ледве спромоглася розповісти про пригоду. Страх не облишив дівчини навіть після того, як їй пояснили, що біороботам не можна доторкатися до людей, що на та-кий випадок запрограмоване коротке замикання їхнього організму.
Синьосвітна Богиня не спала всю ніч, все допитувалась: чи його оживлять? Мама гладила їй руку і тихо казала:
— Оживлять, оживлять. Спи, дитинко, оживлять…