Куди ж подасться і де усамітниться? В саду? То він же не довго буде пустельний: сестри відвідають по відправі трапезну й знову залюднять його. І в келії не сховається. Туди прийде Євпраксія, питатиметься, що та як. Ні, ліпшої самотини, як пасовисько, не відшукати, мабуть. Туди ніхто не прийде, там ніхто не перешкодить.
Від монастиря до пасовиська на луках не така вже й далечінь, до десяти стадіїв. І путь не раз сходжена, отож добре знана. Піде нею не вагаючись і не розглядаючись. Може статися, що сьогодні і не повернеться до келії, ночуватиме в забудові біля обори. Не раз уже було так, то чом не має бути й нині? На луках зараз буйнотрав'я, цвітуть, виповнюючи аер, квіти, там — розкіш серцю, привілля мислі. Одразу за луками йдуть поля, далі — пологі і теж вкриті зеленню гори. Коли вийти на ті гори та глянути на полуночний схід, видно, розказують, як темніють в далині інші гори, круті й високі, не скрізь доступні, а вже за тими горами піде знайома їй фракійська долина, сходжена і згорьована, а все ж чимось і рідна. Чи не тим, що вона — відкрита путь у отчу землю, що коли б дійшла до тих гір та перетнула їх, вважай, відчула б себе вдома. Одначе то тільки сказати легко: коли б. Спробуй піди та перетни. Йой, ані снаги, ані статків не вистачить. Чи не через них, ті вичерпані до денця статки, й не зважується полишити святу обитель при теплім ромейськім морі. Божейкові ж нічим уже не пособить, а коли не пособить Божейкові, чого має лишатися тут та хреститися? Аби приректи себе на таке життя, що в матері-ігумені, сестри Євпраксії? Аби бути навічно вилученою зі світу і зреченою всіх благ, що дає світ? Йой, та нащо їй і за що їй такі блага? Були б справді соліди, не оддала б їх на обитель тоді ще, як була вельми вдячна обителі за спокій і порятунок, нізащо не лишилася б тут, сіла б на лодію та й попливла б у Тивер. Ба, не сяде, бо не буде чим платити за переїзд. А йти пішою пішаницею теж не зважиться. Одне, не знає путі, що може вивести до Дунаю, а друге, он як довго має правитись, аби дійти. Літо, два, а то й три.
Бідна вона, бідна. Повірила серцю та й подалася в такі далекі й такі непевні мандри. Засіла на своє безголів'я в монастирі й сидить тепер тут, ніби пташка в тенетах. А Божейко ще й невдоволений нею, най і вві сні, все ж прийшов і попрікнув: на кого залишиться Жданко? Йой, таж те ім'я, той жарт-бажання лиш раз і чула з його уст. Не десь-інде, там-таки, на святі Ярила. Весь вечір бігала у парі з Божейком і встигла відчути себе за ту біганину неабиякою рідною Божейкові. Ще не горнулася до нього і не дозволяла обіймати себе, як дозволяли інші, зате й не соромилась. Куди кликав, туди і йшла, на що спонукав у іграх святкових, на те і зважувалась. І раділа одною з ним радістю, і сміялася одним сміхом, а вже що видом ясніла та щебетала, ясніючи, то йой! Такої ясної та щебетливої далебі в усім молодечім гурті не було.
Не пригадує вже, як сталося, що заговорили саме про Жданка. Здається, домовлялися, усамітнившись, що віднині зустрічатимуться та й зустрічатимуться вже, аж поки не настане обіцяний Купало, і Божейко запитав, чи стариня не сваритиме її за те.
"Я люба старині, — сказала, — вона добра зі мною, ніколи не сварить".
"Так-таки й ніколи?"
"Присяйбіг. Лише раз і нагримала, та й то не мамця, не татуньо — бабця".
"Бабці жаліють онучат, а твоя нагримала?"
"Бо завинила".
Не вдовольнився, певно, тим, що сказала, помовчав і знов запитав:
"А чим?"
"Лілей нарвала в озері".
"Ов! Чи то така вже провина?"
"Я сама гадала, що ні, а бабця інше повідали. Сказали, дівці не личить бути жорстокою. Лілеї — русалчині діти, пощо вкорочую їм віку? Русалка плакатиме за дітками і може втопити мене при нагоді".
Замислився, зважуючи почуте, а Миловидка користувалася тим, що мовчить, і оповідала далі:
"Я, може, й не сприйняла б тієї сварки так близько до серця, та наснилися ті діти невдовзі. Пливу буцімто на лодії й бачу багато-багато лілей! Простягаю руку до одної — таки ж лілея, біла та пишна, пишна та знадлива, аж серце заходиться від тієї знади. А зірвала — маю в руках хлопчика. Не спинилася чомусь, підпливла, зірвала другу — знов мала хлопчика, третю — знов хлопчика. "Йой, — опам'яталась нарешті. — ІЦо ж це я роблю? Це ж її, русалчині, діти!"
Стою в лодії, тримаю у себе на руках тих діток і не знаю, що з ними вдіяти. І в воду кинути не зважуюсь: живі ж створіннячка, і в себе боюсь лишати".
Божейко кинув тоді на неї бистрий позирк очей своїх і засмутився.
"То недобрий сон, Миловидко".
"Гадаєш, клопіт матиму?"
"Люд так гадає: коли сняться діти — бути клопоту".
Страх як хотіла сказати йому, що віщує той сон насправді, а соромилася. Так дуже соромилась і так ясніла видом від свого щасливого сорому, що Божейко завважив її ясноликість і спинивсь, подивований.
"Чого ти?"
"Бабуся інакше тлумачать той сон"..
"Інакше?"
"Сказали, що в мене будуть лиш хлопчики та й хлопчики, не буде дівок".
"Йой!"—вигукнув потішено і так заіскрив очима, всім видом своїм, що й геть увігнав її в червінь. Схопив, потішений, за руку й повелів бігти до молодечого гурту, що веселився біля вогню.
"Знай, — сказав твердо й довірливо, — так жду вже тебе, так жду! Коли поберемося та матимемо хлопчика, назву його Жданком".
Не діждалися ані дівчинки, ані хлопчика. Потоптали ті наміри-ждання Хільбудієві легіонери. Потоптали та й зробили прахом. А все ж чому Божейко згадав уві сні саме матір і Жданка? То натяк, що вона, приймаючи хрещення, убиває в собі матір-Тивер, більше того, прирікає на безцвіття плоть, а з плоттю й потреби роду людського? Йой, а хіба ні? Так воно є, так воно й буде. Запакує себе за стінами обителі й нидітиме та сохнутиме, сохнутиме та нидітиме, аж поки не відцвіте її дерево. Чи то ж та благодать, якої хоче, заради якої одважувалась і правилася в чужу землю, ніби у річковий вир кидалася? Та вона ж молода і красна собою, та в ній же он яка сила є і яка може бути, коли не сушитиме себе гризотами, що переслідують через постійні бажання лету і пута, що не дають злетіти. Хай і так: немає Божейка, лада жаданого, зате є вона, Миловидна. Чи то ж правдиво і чи гоже буде, коли сховає себе на віки вічні за кам'яними мурами обителі, не дасть парості-плоду, стане самотньою билиною, котра якщо й знадобиться комусь, то хіба лиш на те, щоб витерти об неї ноги? Має бути вдячна обителі, бо пригріла свого часу, дала шматок хліба й притулок? А чи не занадто велика це плата за хліб і притулок?