— Отамечки, мабуть, і станемо табором, — зупинився зрештою й показав на прибережну галявину.
— В такій пустелі? —засумнівався хтось із отроків.
— Це ще не пустеля. Бачив, — знову простягнув правицю й показав у далину, — лодії стоять при березі. А коли є лодії, є поблизу й людське житло.
Розбили попід гаєм три намети: один — для дядька-навчителя, два — для себе, розклали, як водиться, й багаття. Збиралися вже іти до Дністра по воду, аби зварити на відкритому вогні кулешу, та виявили нараз — забули сіль.
— Гарні ж із вас мужі будуть, — не забарився попрікнути дядько. — Одні най варять, інші підуть та розшукають найближчі житла, добудуть солі в поселян.
На пошуки осель людських викликався піти Богданко. До нього пристали ще двоє.
— Лісом самому негоже блукати, — сказали.
Порадилися і спрямували стопи свої до лодій: там напевно започатковується стезя, що веде до жител. Вона й справді започаткувалася біля лодій і в ліс повела, одначе лісом, як далеко не правилися, до осель не вийшли.
— Невже ми збилися з путі? — засумнівався Богданко.-— Може, не помітили, як стезя відійшла убік?
Повагались і таки вернулися. Чи варто ризикувати й плуганитись бог відає куди з-за якоїсь солі?
Дядько слухав своїх вивідників і не так був обурений їхньою безпорадністю, як здивований.
— Так довго ходили, так далеко, кажете, зайшли і не натрапили на людське житло?
— Присяйбіг, далеко.
— Хм. Ну гаразд. Доведеться їсти несолену страву. В походах, аби знали, і таке буває.
Поївши, лягли спочити. Та не довго спали. Дядько розбудив їх тієї самої миті, коли тіло блаженствувало в солодощах вирайських і не хотіло коритися аніяким повелінням.
— Доста, отрочата, доста спати! Забули, чого приїхали? Сідлайте коней і хутчій, хутчій!
Що мали робити? Гнали від себе сон і схоплювались, а схопившись, поспішали до коней, з кіньми — до ріки.
— Тутки, — показав дядько на плесо, — будете навчатися, як долати річку упарі з конем.
— Таку широку?
— Зате тиху. Тільки-но починаєте освоювати цю науку, тому й хочу, аби починали з тихої ріки. Далі й бурхливіші будуть.
Першим викликався пливти Жалійко — син воєводи Стодорка; за ним — ще один отрок, а вже потім Богданко з Бортником. Знав, Сірий і річкову широчінь здолає, і його, вершника, винесе. Та й води зроду не боявся, а після того, як вона вернула йому зрячість, і зовсім певен був: у воді не втоне.
— Хто не загубить у Дністрі ногавець, — жартував дядько, збадьорюючи отроків, — той може вважати себе до певної міри мужем.
Старий не лишався на березі. Брав із собою двох отроків і, повелівши іншим лишатися й ждати своєї черги, плив із ними через річкове плесо, а пливучи, підказував та показував, де бути дружинникові, коли хоче правити конем, як має правити, аби не заважати коневі, навпаки, щораз збадьорювати, давати йому відчути, що він не сам серед бурхливої води, з ним його володар.
Не таким уже й невдалим було перше Богданкове подолання Дністра, а все ж не зовсім і вдалим. Засмикав він Сірого і так занадто, що той не второпав, чого хоче від нього вершник, і мало не з середини ріки повернув назад. Он яких зусиль коштувало тоді, аби вгомонити себе, вгомонити й коня. Таки розвернув Сірого і, заспокоївши, повелів пливти слідом за тими, що пішли першими.. З нього не кепкували, ніхто й словом не обмовився про княжичеву невправність, одначе бачив: кидають позирки і торжествують, що невправним виявився саме він, княжий син. Через те й не всидів при гурті, підвівся і звільна посунув до берега.
Не загледів, коли наблизився дядько. Тоді вже помітив його й озирнувся, як був за один-два кроки.
— Чим невдоволений, княжичу? — запитав сідаючи.
— Усім.
— Так уже й усім? А коли б не сьогоднішня прикрість, коли б був нині не тутки, а десь під Черном чи по дорозі на Соколину Вежу, теж сумував би та карався, як караєшся зараз?
Примовк княжич. І погоджуватись, видимо, не хочеться йому з дядьком, і перечити не випадає. Тож і мовчить, дивиться на бистрину річкову й шукає чогось у бистрині.
Перед тим, як мали вкладатися на спочинок, дядько знову покликав княжича до себе. Там був уже й Жалійко.
— Даю кожному з вас по шість отроків і призначаю привідцями чат. Ти, Жалійко, пантруватимеш із своїми отроками за нашим стійбищем та кіньми, ти, княжичу, — за лодіями при березі та за підступами до лодій.
Жалійко сприйняв той наказ як належне. Завжди так було: де стали, там і охорона на ніч. Богданко ж не міг не здивуватися тому, що мав робити цеї ночі, через те не втримався, перепитав:
— А нащо нам ті лодії? Чому маємо стояти там на чатах?
— Лодії ні до чого. Ті, що полишили їх, потрібні. Дуже можливо, що то таті і що повернуться вони з тим, за чим помандрували, поночі. Будь пильний, княжичу, татьба всяка буває і таті теж всякі. Тому й доручаю тобі це діло, що знаю: окрім тебе, нині нема кому доручити його.
— Маю затримати їх?
— Коли зможеш, затримай. Якщо ж чинитимуть опір, дій, як і належить діяти мужам: і спритно, і нещадно.
— Гаразд.
Такий збентежений був тим, що почув від старого, чи такий потішений, і отроків підбирав до чати, — хвилювався, і відібрав — не заспокоївся.
Не менше хвилювалися, дізнавшись, куди та чого йдуть, і його чатові. Обирали засідку, гадали, де ліпше засісти, і обрали — знову гадали, що то за таті, куди пішли, з чим і коли повернуться.
— Хто прийде до лодій, довідаємось тоді, як прийдуть, коли не прогавимо, звичайно, — надумався й сказав своє слово Богданко. — А ось щоб не прогавити і впоратись, коли доведеться полонити, не досить бути в засідці.
— Вважаєш, їх багато прийде?
— А певно. Лодій дві, в кожній може бути по чотири весла. Отож і мізкуй собі: татей буде не менше восьми, коли не більше.
— Як же ми упораємося з ними, коли справді більше?
— Якось треба упоратись.
— Сказав би дядько завидна ще, забрали б весла, та й по всьому. Десь же вони приховали їх. Може, пошукати все-таки?
— Поночі? Ну, ні. Їх удень не так просто буде знайти. Зробимо ось як, братове.. Ходімте зараз і переженемо лодії в інше місце. Таті знають, де лишали їх, вийдуть саме сюди, до пониклої над водою верби.
— А що те дасть? Підуть на пошуки і знайдуть.